Розділ «4.7. Етика Нового часу»

Продовжувачем мандевілівської теорії самолюбства був французький філософ-матеріаліст Клод-Анрі Гельвецій (1715—1771). Він вважав єдиною основою, на якій можна вибудувати фундамент корисної моралі, себелюбство. Його К.-А. Гельвецій проголосив рушійною силою суспільного розвитку. Критикуючи етичні концепції, що визнавали вроджений характер моральних уявлень, він наблизився до обґрунтування наукової антропології. Всі люди, на його думку, мають однакові розумові задатки, а відмінність їх психічного і морального складу залежить від середовища, в якому вони виховуються. Одна природа людей є передумовою єдиної їх моралі. За переконаннями філософа, мораль — це наслідок звичок, досвіду. Під впливом звичок і договору між індивідами виникають судження про добро і зло, чесноти і пороки, які (судження) не містять у собі об'єктивного змісту.

Принцип себелюбства Гельвецій прагнув узгодити з інтересами суспільства. Зокрема, вважав, що гармонізувати егоїстичні та всезагальні інтереси можна лише в суспільстві, в якому егоїстичний інтерес індивіда ототожнювався б із всезагальним. Саме таке суспільство прийде на зміну феодалізму, маючи гасло: "Свобода, рівність, братерство". На цій основі він сформулював несподіваний як для прихильника концепції себелюбства висновок, що доброчесність є всезагальним інтересом, який протистоїть індивідуальному злу.

Надаючи великого значення відчуттям людини, Гельвецій наповнював поняття "відчуття" соціальним змістом. Здатність відчувати розглядав як емоційність і продуктивну пристрасть, яка набуває самоцільного значення, оживляє все у світі моралі (при цьому детально аналізував такі пристрасті, як дружба, любов, гордість, честолюбство). Вона постає у Гельвеція як принцип поваги до людини, її чуттєвого життя, як здатність, що забезпечує моральну відповідальність особи, визначає критерій її свободи і розквіт духовних сил. Водночас він надавав неабиякого значення в царині моралі розуму (що загалом суперечить його сенсуалістичним засадам), який, стаючи союзником почуттів людини, завдяки справедливому законодавству і правильному вихованню керує її поведінкою.

Попри наявність багатьох цікавих думок, етиці Гельвеція властивий певний еклектизм (поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів): сенсуалізм у ній поєднується з визнанням істотного значення в моральній ситуації розуму, принцип себелюбства й ототожнення доброчесності — із загальним інтересом тощо.

Заслугою матеріалістів була відмова від містики, спроба залучити здобутки тогочасної науки до розв'язання проблем етики. Проте знання законів механіки не давали їм змоги пояснити суспільні явища, а тим більше духовне життя особистості.

Етика Просвітництва

У XVIII ст. на європейських теренах постав ідейний рух, що виражав інтереси молодої буржуазії, — Просвітництво, прихильники якого вірили у щасливе майбутнє людства, що наука і технічний прогрес забезпечать благоденство на землі. На таких засадах провідні мислителі-просвітники обґрунтовували систему етичних принципів. До цієї когорти належав і французький філософ Поль-Анрі Гольбах (1723—1789). Він, як і К.-А. Гельвецій, вважав себелюбство, прагнення до задоволення особистого інтересу найсуттєвішою якістю людської природи. Однак він виступав проти крайнього егоїзму, захищав ідею узгодження особистого інтересу індивіда й інтересів суспільства. На його думку, соціальне середовище відіграє визначальну роль у процесі формування особистості. Людина, за П.-А. Гольбахом, є частиною природи, а тому підкоряється її законам. Він заперечував наявність у людини свободи волі, вважаючи її поведінку зумовленою певними причинами.

Розвиток суспільства Гольбах пояснював діяльністю уряду, видатних особистостей, розвитком освіти. Виступав проти феодального ладу, мріяв про "царство розуму", яке, за його уявленнями, можна побудувати зусиллями гуманного законодавства.

Мислителем, який репрезентував Просвітництво і в якому визрів протест проти його ідейних засад, що став духовною предтечею французької революції, був Ж.-Ж. Руссо. Його етична концепція ґрунтується на ідеї рівності людей і свободи особистості. Рівність він вважав природним станом, а головну причину переходу від природної рівності до нерівності вбачав у приватній власності. Та якщо прибічники утопічного соціалізму і "наукового" комунізму були переконані, що громадян необхідно позбавити права на приватну власність (на засоби виробництва), то Ж.-Ж. Руссо мріяв (теж утопічно) про суспільство, в якому кожен громадянин володітиме рівною часткою власності. Проте, на його думку, гуманістично налаштована людина ніколи не погодиться з державним устроєм, за якого одні володіють мільярдами, а інші голодують. Тому вважав, що сучасне йому суспільство необхідно вивести зі стану загальної зіпсованості.

Мораль, стверджував Руссо, взаємопов'язана з політикою, суспільним ладом. Тож, мріючи про досконалу мораль, необхідно з'ясувати, який державний устрій сприятиме формуванню найдобрішого, наймудрішого, найосвіченішого народу. Жодна дитина не має вроджених порочних нахилів і рис, однак у несправедливому суспільстві, в якому панують беззаконня, деспотизм і нерівність, її кращі задатки, нахили пригнічуються.

На його думку, з прогресом культури занепадає моральність, а різноманітні заблуди заглушують голос природи і розуму. У світі все спочатку є добрим, оскільки творить його Всевишній, спотворюється воно внаслідок дій людини. Такі міркування спричинили появу у поглядах Руссо ідей натуралізму, яким властиве недооцінювання суспільних зв'язків між людьми. Проте водночас вважав, що людина не обов'язково є доброю: "...до тих пір римляни задовольнялися тим, що поводилися доброчесно; все пропало, коли вони почали вивчати доброчесність".

Неприйнятним для Руссо був принцип самолюбства. При цьому він розрізняв самолюбство і любов до себе як різні за природою і дією пристрасті. Любов до себе, на його думку, є природним почуттям. У людини воно спрямовується розумом і стримується співчутливістю, породжує гуманність і доброзичливість. А себелюбство — це похідне, штучне явище, що виникає лише в суспільстві, змушуючи кожного індивіда надавати собі більшого значення, ніж усьому іншому. Воно спонукає людей чинити одне одному всіляке зло.

Критикуючи панівний релігійний світогляд, Руссо перебував водночас під впливом релігії і пантеїзму. За його словами, на душу людини впливають клімат, пори року, стихії, звуки, кольори, їжа, рух і спокій, шум і тиша, темрява і світло, враховуючи які, можна керувати своїми почуттями.

Великого значення в моральному вихованні Руссо надавав формуванню національної самосвідомості. Був переконаним, що любов до людства наділяє людей багатьма чеснотами, зокрема лагідністю, справедливістю, поміркованістю, милосердям, поблажливістю, проте не надає їм мужності, твердості, не наділяє силою, яка породжується любов'ю до батьківщини. Вихованню необхідно надати душам національну форму і так спрямувати думки і смаки громадян, щоб вони були патріотами за схильністю, за пристрастю, за необхідністю. Дитина, народжуючись, повинна бачити батьківщину, і до смерті не має бачити нічого, крім неї. Навчатися читати їй слід за текстами про свою країну. У десять років необхідно знати все, що вона виготовляє, у дванадцять — усі її провінції, дороги, міста, у п'ятнадцять — історію, в шістнадцять — закони. Пам'ять і серце вихованої людини повинні зберігати образи національних героїв та їх подвиги. Крім того, Руссо одним із перших визнав особистість самоціллю.