Розділ «Етика кримінально-процесуального доказування і судових дебатів сторін»

Центральними у промові є аналіз і оцінювання зібраних у справі доказів та обґрунтування кваліфікації злочину. Саме вони можуть переконати суд у правильності позиції прокурора. Аналіз доказів повинен довести подію злочину і винність підсудного в його здійсненні. Докази мають переконливо підтвердити правдивість висновку прокурора. Протиправно й аморально перекладати обов9язок доказування на підсудного чи його захисника. Навіть зізнання підсудного, ясність і простота справи не звільняють прокурора від аналізу та оцінювання доказів, оскільки обов'язок доказування в кримінальному процесі закон покладає на нього. Він повинен перевірити й оцінити необхідні докази та їх джерела і на цій підставі прийняти законне, обґрунтоване і справедливе рішення.

Навіть внутрішнє переконання про законність і обґрунтованість обвинувачення, яке базується на фактичних даних, не дає прокурору права забувати, що він висловлює точку зору однієї сторони, думку державного обвинувача, а не абсолютну істину.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор повинен пам'ятати про презумпцію невинуватості і те, що підсудний може бути виправданим. Характеристика підсудного має ґрунтуватися тільки на даних, що є у справі; враховувати, що підсудний ще не злочинець; не бути голослівною, суб'єктивістською, ігнорувати його позитивні якості. Відомості з біографії підсудного не повинні виходити за межі того, що має юридичне значення, стосується злочину чи можливого покарання. Його особисте життя може висвітлюватися в обвинувальній промові лише за умови, що відповідні факти стосуються предмета доказування. Недопустимі насмішки над підсудним, образливі характеристики, грубість.

Обґрунтування пропозицій про міру покарання в промові прокурора вимагає об'єктивності, врахування наслідків виду і розміру покарання, обставин, які не тільки обтяжують провину, а й пом'якшують її. Для того щоб кримінальне покарання досягло своєї мети, забезпечило бажані результати, воно повинне бути справедливим, раціональним, індивідуальним, максимально сприяти виправленню засудженого. Проблематичними є надмірно м'яке і надмірно суворе покарання.

Прямим обов'язком прокурора є з'ясування причин й умов, що призвели до злочину, і пропозиції щодо їх усунення. Ця частина промови містить у собі значний морально-виховний потенціал, оскільки розглядає заходи, які необхідно вжити для запобігання подібним злочинам.

Заключна частина обвинувальної промови прокурора найчастіше завершується міркуванням про міру покарання. Прокурор може коротко зупинитися на підсумках судового процесу, висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти зміцненню правопорядку і морального клімату в суспільстві, вказати на моральні уроки судової справи.

Захищаючи інтереси суспільства, держави, прокурор, дотримуючись свого морального обов'язку, повинен оберігати й законні інтереси підсудного. Проте наївно сподіватися, що він виконуватиме функцію протилежної сторони так само ретельно, як і свою. Істина народжується в процесі суперечки двох сторін, кожна з яких часто бачить те, чого не бачить інша. За цілковитої безпорадності підсудного і його захисника моральна відповідальність прокурора за долю підсудного зростає.

Етика промови захисника-адвоката

Промова адвоката теж повинна орієнтуватися на закон і мораль, сприяти пошуку істини у справі. У ній адвокат протистоїть стороні обвинувачення.

Структура промови адвоката дещо нагадує структуру промови прокурора, оскільки теж висвітлює ту саму справу, хоча з іншого боку. Однак вони істотно відрізняються. Спричинено це різними їх позиціями у судовому засіданні. Оскільки обов'язок доказування покладається на державного обвинувача, промова прокурора повинна вичерпно висвітлювати справу, відповідати жорстким канонам. Промова захисника може стосуватися переважно тих питань справи, які прокурор розкрив непереконливо (порушення вимог закону, наявність хибних або недостовірних доказів, логічна неспроможність міркувань тощо). Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Адвокату доводиться виступати після прокурора, промова якого часто буває досить ґрунтовною і переконливою. Тому він повинен послуговуватися особливо переконливими аргументами, які спонукали б учасників судового процесу подивитися на справу з іншого боку. З цією метою адвокат може доводити невинуватість підсудного, відсутність у його діях складу злочину, події злочину або недоведеність участі у вчиненні злочину і заперечувати обвинувачення загалом чи окремі його частини, а також правильність кваліфікації обвинувачення, переконуючи в необхідності його змінити, обґрунтувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного або доводити його неосудність.

Вибудовуючи зміст промови, захисник повинен внести новизну у висвітлення фактів, по-новому їх проаналізувати чи охарактеризувати підсудного. Не менш актуальні оригінальність форми, використання можливостей логіки та красномовства.

У промові адвоката особливо переконливо виявляється гуманізм професії захисника. Він прагне допомогти людині, що з власної вини потрапила в біду чи й зовсім невинна, яка може бути несправедливо засудженою через некритичне ставлення прокурора до сформульованого на попередньому слідстві обвинувачення. Для змісту і структури захисної промови важливі чітке окреслення правової і моральної позиції захисника.

Якщо юриспруденція та етика жорстко обмежують позицію адвокатів, то громадська думка не завжди засуджує тих, хто виграє безнадійні справи, рятуючи від справедливого покарання явних злочинців. Такі адвокати навіть можуть досягти світової слави.

Іноді адвокат рекомендує своєму підзахисному мовчати під час судового засідання. Трапляється, що у судових засіданнях допитують як свідків осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину. При цьому попереджають про відповідальність за відмову свідчити або за неправдиві свідчення. Ця ситуація є проблематичною з погляду права. Однозначно вона аморальна, оскільки людину змушують свідчити проти себе. Зрозуміло, що в такому разі адвокат рекомендує підзахисному не відповідати на запитання слідчого, а виголошені докази спростовує у своїй судовій промові як одержані протиправними засобами.

Нерідко адвокат у своїй промові вдається до неточностей, не несучи за це кримінальної відповідальності.

Йдеться про софізми — міркування, що здаються правильними, проте в них навмисно допущена логічна помилка для надання видимості істинності хибному твердженню, і паралогізми (грец. paralogismos — хибний умовивід) — ненавмисно неправильно побудовані міркування. Звинуватити захисника в навмисному перекрученні дійсності немає достатніх підстав, оскільки закон вимагає від нього правди, а не істини. Отже, використання софізмів несумісне із законом і принципами моралі, проте їх автор може бути покараний лише муками власної совісті. Не відповідають перед законом і адвокати, які вдаються до явної брехні.

Однією з гарантій здійснення правосуддя є правильна кваліфікація злочину. Помилка щодо кваліфікації злочину може спричинити безпідставне засудження особи, діяння якої не вважаються протиправними, тощо.

Визнавши обвинувачення, захисник змушений зосередитись у своїй промові на спростуванні кваліфікації злочину. Оскільки фактична сторона діяння підзахисного визнана, а закон вважається істинним і достовірним положенням, то в захисника, здається, немає шансів на успіх. Проте він може виявити двозначність чи багатозначність у формулюванні закону і наполягати на тому, що діяння його підзахисного слід кваліфікувати не тим кримінальним законом, яким його кваліфікує прокурор. Наскільки такі засоби захисту можна вважати моральними, однозначно відповісти неможливо. Захисника, який вдається до нетрадиційного трактування закону, критикують за те, що ніби він чіпляється за букву закону або спотворює його дух. Проте в досконало сформульованих законах буква і дух є тотожними, тому правову і моральну відповідальність за розбіжності несуть ті, хто їх формулював і приймав.

Складаючи промову, адвокат повинен узгодити свою позицію з позицією свого підзахисного з принципових питань, передусім щодо визнання чи заперечення вини. При цьому теж виникають моральні проблеми. Наприклад, можлива ситуація, коли підсудний у суді винним себе не визнає, а його захисник, виходячи з того, що вину в процесі слідства доведено і вибудовувати свою промову на запереченні вини безперспективно, визнає вину свого підзахисного і наполягає лише на пом'якшенні покарання. Одні схвалюють таку його позицію, інші засуджують. Очевидно, у такій ситуації захисник має орієнтуватися на норми чинного законодавства. Якщо його позиція в певних ситуаціях однозначно не регламентована, він має діяти згідно з власним моральним вибором.