Розділ «3. Основні категорії педагогічної етики»

Доброчесність - поняття моральної свідомості, узагальнена характеристика позитивно стійких моральних рис особистості, у якій розкривається діяльна форма засвоєння добра, на противагу простому знанню принципів, що автоматично не робить людину доброчесною і добродійною. Доброчесність характеризує моральну міру поведінки особистості в різних сферах суспільного життя і відносинах. її зумовлюють не лише суспільна, а й особиста практична діяльність, потреби, мотиви, інтереси, прагнення, ідеали людини.

Протилежною до доброчесності є вада. Це поняття моральної свідомості, яке узагальнено характеризує негативні моральні якості особистості; відображає моральну міру непорядної поведінки індивіда в певній сфері суспільного чи особистого життя. Вадами, які ганьблять людину і заслуговують на моральний осуд, є: погорда, нечесність, жадібність, лицемірство, корисливість, заздрість, невміння або небажання керувати власними вчинками і сильне бажання керувати іншими. Підкоритися вадам - означає бути активним носієм тих норм, які суперечать доброчесності.

Зло як категорія етики відображає негативні аспекти дійсності, діяльності людей і відносин між ними. В етиці воно традиційно відокремлюється від фізичного зла (тілесних страждань, хвороби, смерті, стихійного лиха тощо), яке основується на об'єктивних причинах, природних закономірностях, що не залежать від свідомості та волі людей. Моральне зло пов'язане зі сваволею розумних істот. Незважаючи на відмінність цих форм зла, їх завжди прагнуть розглядати в єдності.

Першими напрямами в етиці, представники яких розглядали проблему добра, були гедонізм (поняття "добро" вони пов'язували із задоволенням і насолодами людини), евдемонізм (добро - основа людського щастя), утилітаризм і прагматизм (добро є користю). Теологічні концепції пов'язували добро з виявом Божої волі, раціоналістичні - із всесиллям людського розуму, натуралістичні - з природою людини або загальною проблемою збереження і продовження життя.

Пріоритетним у світогляді українця є християнський теологізм. У народних повчаннях, які ґрунтуються на християнському світорозумінні, проголошено дві лінії поведінки людини: дорога добра і дорога зла. Дорога добра - пряма і досконала, вона культивує правду, милосердя, людську любов, щире серце. Так, у "Повчанні" Володимир Мономах закликав бути милосердним до кожного, чинити добро, особливо убогим і сиротам. Про людей, які йдуть дорогою добра і правди, кажуть: "Будь людям добрим угоден, будеш і Богу надобен", "Доброму все добре", "Доброму чоловіку продовж, Боже, віку", "Доброму добра й пам'ять". Дорога зла є хибною, фальшивою, нею ідуть грішники, недобрі люди. Вона веде до загибелі та смерті. Людина вільна у виборі між дорогами добра і зла і відповідає за це. Такого погляду дотримувалися українські просвітники Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Самійло Величко, Стефан Калиновський, Іван Вишенський, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович та ін. У творах вони часто посилаються на народне розуміння добра і зла, а також на Євангеліє.

У Г. Сковороди спостерігається теологічне та світське розуміння добра і зла. На його думку, добро закоріне-не у споріднену працю людини, воно радує її душу, робить щасливою, доброчесною. Натомість злом є пожадливість, гнів, пристрасть, які порушують міру щастя та добра в людині. Однодумцями Г. Сковороди були українські письменники І. Котляревський, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Грабов-ський, І. Франко.

Ідеал добра і правди, волі та долі притаманний усій українській народній педагогіці. У фольклорі добро і воля завжди поруч (казки "Про чоловіка та Данила-бурмила", "Кривенька качечка", "Чарівний перстень", "Красносвіт" тощо). В усній народній творчості йдеться про те, де платять за добро добром, а де злом. Наприклад, у казках "Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем", "Дикі гуси", "Казка про Івана Гошка і його брата", "Чудо-груша" герої на добро відповідають добром, стають у пригоді один одному. Натомість у казках "Коза-дереза", "Жорна", "Як ходила лисичка по сміттячку" за добро платять злом, хитрістю, нещирістю. Від цього страждають не лише ті, кому завдають кривди, а й ті, хто не любить правди, бо вони не вільні внутрішньо ("Вовча присяга", "Про Правду і Кривду").

Дослідники теоретичних аспектів моралі епохи Просвітництва та новітньої доби І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, В. Соловйов та інші подали зразки у вивченні людської природи. Типовими для класичної етики є "синтетичні" теорії, у яких чільне місце відведено інтересам особистості та суспільства через призму добра і зла.

Згідно з поглядами І. Канта, людина підпорядкована "моральному закону", "моральному світопорядку". Бог постає гарантом "морального світогляду", блага, добра і щастя. Порушуючи "моральний світопорядок", людина творить зло. Причому природна доброта людини є ілюзією, а зло - її природною схильністю" "радикальним вродженим злом у людській природі", і змінити в ній нічого не можна" адже "...із такого кривого дерева, з якого зроблена людина, неможливо зробити нічого прямого".

Вищим добром у соціальному аспекті, на думку І. Канта, є стан миру, єдність народів і злагода. Лише за таких умов можливий прогресивний розвиток науки, освіти і культури, утвердження певних моральних начал на рівні індивіда та нації. Спонукальний чинник практичної необхідності збереження миру, єдності людей, вважав мислитель, - добра воля. Ніщо не має безумовної цінності, якщо не ґрунтується на добрій волі. Розвиваючи кантівські ідеї про "одвічне зло в людській природі", Г.-В.-Ф. Гегель надав їм більш діалектичного характеру: "Зло, що взяте лише для себе, є деяка абстракція, воно існує лише як протилежність добру... Саме зло є одне пусте ніщо, воно існує лише в цій протилежності". Він широко тлумачив міф про гріхопадіння, який свідчить, що зло міститься у свідомості, знанні, а людина стала злою завдяки пізнанню. Пізнання - зло, але завдяки йому людина безсмертна.

Позицію І. Канта і Г.-В.-Ф. Гегеля критикував у праці "По той бік добра і зла" Фрідріх Ніцше (1844- 1900). Моральним світопорядком він, будучи атеїстом, уважав лад, створений Богом. Саме воля Божа визначає, що робити людині і чого не слід. Кожен народ і конкретна особистість цінні залежно від покори Богові, який визначає їх долю. Людина як зла істота існує завдяки доброму Богові. Це Ф. Ніцше назвав недоречністю і наголосив, що справжнім злом є християнство, яке заперечує піднесене, добре в людині. Основуючись на злості хворих людей до здорових, воно позбавляє особистість справжньої культури: "Немає підстав прикрашати християнство - воно вело боротьбу не на життя, а на смерть із вищим типом людини, воно піддало анафемі всі основні її інстинкти і витягнуло із неї зло - лукавого у чистому вигляді...".

Християнство є змовою проти краси, сміливості, розуму і духу, душевного добра, самого життя. Воно породило мораль рабів, які не здатні до справжнього самовияву, адже ними володіє страх. Для існування добра і доброчесності потрібна надлюдина. Доброчесність самостверджує життя, гарантуючи моральне та естетичне без моралізаторства. Надлюдині притаманні самостверджувальна воля до влади, сильний характер та інтелект, здатність піднятися "по той бік добра і зла".

У своєму вченні Ф. Ніцше намагався визначити добро і зло на основі ідеї повторного переживання, яка розкривається в таких положеннях:

а) перші суто неприємні емоції злості, сорому та відчаю зумовлені приниженням гідності людини, причому не випадковим, а закономірним і послідовним;

б) унаслідок спомину і повторного переживання цих емоцій, духовної роботи з ними з'являються ненависть і почуття помсти, які підсилюють усвідомлення того, що Вони можуть, а Я - ні;

в) виникає усвідомлення того, що помста не може бути здійснена, - той, хто образив, є недосяжним для помсти;

г) почуття безсилля та відчаю призводять до того, що помста, не маючи можливості реалізуватися в адекватних вчинках, отримує ідеальне здійснення. Унаслідок цього безсилля трансформується в силу, поразка стає перемогою, переживання проявляється у творчості та породжує моральні цінності, серед яких добро і доброчесність посідають важливе місце.

Проблеми добра і зла в етичній теорії досліджували й утопісти. Пропагуючи любов до людини, вони намагалися знайти причини людських страждань і запобігти їм, своєрідно визначали розуміння природи зла. Зло як випадковість, що не має коренів ні в природі людини, ні у Божій волі, повинно щезнути, як тільки утвердиться комуністична община (Е. Кабе), фалангастеріанський устрій (Ж.-Б.-Ж. Фур'е, В. Консідеріан) або релігійна асоціація (К.-А. Сен-Сімон). Не допускаючи логічного свавілля в історії, утопісти припускали існування свавілля дива - дива Божого втручання або власного героїзму, який здатний подолати несправедливі закони соціальної нерівності - єдине джерело зла. За таких умов добро пошириться на всю планету.

Розвинули ці думки у розумінні добра і зла революціонери-демократи В. Бєлінський, М. Добролюбов, А. Герцен і особливо М. Чернишевський. У філософських та літературних творах російський публіцист і письменник Микола Чернишевський (1828-1889) намагався виявити взаємозв'язок добра і зла. Указуючи на їх соціальні причини, він дійшов висновку, що зло не завжди абсолютне, оскільки добро з'являється з існуючого в житті зла і з ним безперервно бореться. Аналізуючи категорії добра і зла, М. Чернишевський обмежився лише одним трактуванням: зло, яке породжує добро, не справжнє. Він не врахував аспекту, згідно з яким добро не завжди є добром, тому що добро, яке спричиняє зло, не може бути справжнім добром.

Російський письменник Федір Достоевський (1821- 1881) утвердив своєрідний "категоричний імператив" (моральний закон), відповідно до якого моральність закладена в натурі людини. Він спирався на моральне чуття народу, розглядаючи добро і зло як у євангельській етиці: неможливо будувати своє щастя на нещасті іншого і злому ставленні до нього. Добро полягає в рівності людей, яка не може бути рабською. Зло закорінене у втраті віри і не є нормальним станом людей. Ф. Достоєвський вважав, що добро не може утвердитися на землі шляхом соціальної революції, адже вона насильницького характеру. Справжнє добро постає із послідовного визволення особистості від зла, із морального самовдосконалення людства.