Розділ «Частина II. Студентські читання»

Важливо, щоб особа оцінювала мотиви і наслідки моральної діяльності не сугубо суб'єктивно і довільно, а проявляла їхню реальну цінність, зіставляючи з вчинками інших осіб, виходячи із загальних моральних критеріїв, вивірених соціальною практикою. В. П. Тугаринов вірно підмітив, що "самооцінка означає самопізнання. усього процесу морального вибору із суб'єктивних пробуджень до об'єктивних результатів". Дійсно, я можу в етичному плані оцінювати свої конкретні вчинки та їх складові елементи (мотиви, цілі, засоби, рішення, дії, їх наслідки), як і всю моральну діяльність (загальну спрямованість свідомості і лінії поведінки, спосіб мислення і спосіб життя, моральні якості, моральний погляд у цілому) [175].

Предметом морального самоставлення особистості за певних умов стають її життя і здоров'я, праця і побут, навчання і дозвілля, внутрішні переживання і зовнішні манери — все, що актуально для неї й інших з точки зору добра, обов'язку, гідності.

Розрізняючись за рівнем узагальнення, повноти, глибини, стабільності, моральна самооцінка буває вузькою і широкою, порційною і цілісною, ситуаційною і стійкою, виступаючи і як інтуїтивне визначення цінності вчинку, і як логічне обґрунтування лінії поведінки. Але у будь-якій формі вона виходить з переконань людини, відбиваючи інтереси різних соціальних груп і визначаючи її характер. "Ось чому у самооцінці особливо важлива опора на науковий світогляд, який дозволяє знаходити правильні пункти відліку у визначенні моральної значущості заподіяних вчинків" [188, 155]. При цьому універсальні, абстрактні вимоги суспільства до поведінки кожного перетворюються у суб'єктивні критерії самооцінки, коли стають індивідуально-конкретними вимогами до себе не меншою мірою, ніж до інших.

Моральна самооцінка може бути у різному ступені адекватною або неадекватною моральній цінності вчинків і якостей особи, що зумовлені рядом соціальних, гносеологічних і психологічних причин. Реальність її у соціально — історичному плані визначається відповідністю ціннісних критеріїв, якими керується суб'єкт, корінним інтересам найбільш прогресивного в житті, що збігається з потребами розвитку людства. Міра адекватності в оцінці самої себе залежить і від того, яке реальне положення даної особистості у суспільстві, як склались її конкретні взаємовідносини з оточуючими і наскільки правильно вони оцінюють її моральну гідність. Нерівномірність морального і розумового розвитку особи, багатогранність її моральних поглядів, складність її соціальної життєдіяльності визначають динамізм, різноплановість і суперечливість моральних самооцінок, труднощі, а часом і неможливість однозначної цілісної автохарактеристики.

У гносеологічному аспекті моральна самооцінка правильна, оскільки досить точно, глибоко і повно відображає діяльну моральну природу суб'єкта. При цьому суб'єктивно-особистісні (цілі і мотиви) і об'єктивно-соціальні (зовнішні умови і наслідки) компонента його моральної діяльності повинні розглядатися в системі розуміння. Діюча самокритичність властива передовим представникам найбільш прогресивного в суспільстві, переконанням у правоті своїх моральних ідеалів і цілей, впевнених у своїх потенційних можливостях, а тому здатним відкрито і мужньо визнавати власні помилки і недоліки заради морального самоочищення у процесі боротьби за оновлення світу. Моральна самооцінка особи може виступати як процес розгорнутої у часі і за змістом автохарактеристики і як її кінцевий результат — цілісний автопортрет морального вигляду Я у дзеркалі свідомості. Найбільш складним інтегральним утворенням самосвідомості, що поєднали у собі прогнозні і ціннісні компоненти, є концепція Я. Західна "гуманістична психологія" (Д. Вайл, Л. Кольберг, А. Комбс, С. Куперсмит, Е. Ериксон і ін.) трактує Я-концепції" досить розкрито, включаючи у себе сукупність всіх уявлень індивіда про себе у сьогоденні, минулому і майбутньому, сполучених із самооцінками і пов'язаними з ними переживаннями, переконаннями, поведінковими установками. На відміну від соціопсихологів (Т. Адорно, Дж. Мід, К. Хантди, Т. Шибутані ін.), ряд авторів — зводить концепцію Я лише до продукту інтеракції індивідів" — "визначеному способові поводження, бачить у ній закономірний підсумок формуючого впливу соціальної макро- і мікросистеми виховання, саморозвитку і самовиховання особи. На наш погляд, моральна концепція "Я" включає і психологічні єдності у контексті всієї життєдіяльності. Неправомірно обмежувати зміст моральної самооцінки вчинків одними внутрішніми спонуками, відволікаючи їх від зовнішньо-предметних реальних результатів. Так ще Гегель писав: "Думати про наслідки вчинку важливо тому, що завдяки цьому не зупиняються на безпосередній точці зору, а піднімаються над нею" [48,34]. При оцінці свого вчинку звичайно легше визначити моральну цінність його мотиву значно складніше — об'єктивні наслідки, тоді як з боку складніше оцінити внутрішні спонуки і простіше бачити результати. Керуючись правильними моральними критеріями, можна впасти в оману, якщо ігнорувати або перебільшувати ті або інші моменти свого моральнісного життя. Але і прагнучи врахувати всі його грані й умови, ми не зможемо уникнути помилок у самооцінці, якщо будемо виходити з помилкових моральнісних позицій.

Психологічні ж труднощі досягнення щирої моральної самооцінки ховаються у різних (не завжди актуально усвідомлених) установках, стереотипах, очікуваннях, упередженнях, що спотворюють уявлення особи про саму себе. "Думку про своє "Я" людина створює з пристрастю, вона складає собою тенденційний психологічний автопортрет" [184,165]. Неадекватна моральна самооцінка може бути різною мірою завищеною або заниженою. У одних людей переважають захисні установки на утвердження власної гідності, підтримки високого рівня свого авторитету, доброї репутації. Схильність до самоідеалізації приводить до того, що "нам совісно уявляти собі речі такими, які вони є... Хто з нас не намагався іноді додати відтінок героїзму, великодушності або тонкого розуміння найпростішому своєму вчинкові, зробленому іноді зовсім випадково?" [184,78]. У визначених умовах подібні тенденції приймають різні форми переоцінки своїх чеснот і недооціни своїх вад — від зайвої зарозумілості при недостатній самокритичності до гіпертрофованої зарозумілості, "манії величності".

В інших неадекватність моральної самооцінки проявляється в зменшенні або ігноруванні своїх досягнень, достоїнств і явному перебільшенні власних недоліків, у надмірній драматизації слабкостей, помилок, провин, що уявляються як невикорінні вади, недоліки. Такого роду недооцінка себе часом вироджується в хворобливе самоприниження і самошельмування, створюючи стійкий комплекс неповноцінності.

Помилкова моральна самооцінка пов'язана як з неадекватною оцінкою особи навколишніми, так і з абсолютизацією або ігноруванням нею суспільної думки. Така самооцінка стає наслідком, фальсифікованого ставлення до інших. "Кожна людина вимірює інших собою. Що нижче її або дорівнює їй, те вона розуміє, по-можливості тому вона вірить; що вище її здібностей або розвитку, того вона не розуміє, тому й не вірить." Людина схильна переоцінювати себе, коли приймає на віру занадто втішну думку про себе або захищається від негативних оцінок, вважаючи їх несправедливими, коли судить про інших за завищеними критеріями, а про себе — за заниженими. Водночас суб'єкт, звичайно недооцінює себе, якщо навколишні оцінюють його низько.

Людина схильна переоцінювати себе, коли приймає на віру занадто втішну думку про себе або захищається від негативних оцінок, вважаючи їх несправедливими, коли судить про інших за завищеними критеріями, а про себе — за заниженими.

Суб'єкт звичайно недооцінює себе, якщо навколишні оцінюють його низько (чи він сам так вважає), а сам до себе він виставляє більш високі вимоги, ніж інші. Егоцентризм при завищеній самооцінці зумовлює авторитарне ставлення до інших (у вигляді поблажливості, зневаги, презирства, що принижує заступництво), а при заниженій (явна розбіжність позитивної самооцінки з громадською думкою) породжує різні форми психологічного самозахисту, недоброзичливості до оточуючих (в одних випадках — помисливість, уразливість, заздрощі, ревнощі, в інших — скритність, лукавство, хитрість, у третіх — амбіції, мстивість, зловтіху).

Для деяких важливо не стільки те, що думають про них інші, оскільки власні уявлення про те, як ставляться до них з боку. Ці люди частіше за інших судять по собі, проектуючи на цих уявах свої недоліки ("міряють на власний аршин").

Найбільш раціоналізованою і водночас гострою формою моральної самооцінки є самокритика. Ставлення до критики і здатність до самокритики — найважливіші показники рівня моральної та інтелектуальної зрілості особи. Чим сильніша людина духовно, писав — Бєлінський, тим сміливіше вона дивиться на свої слабкості і недоліки. Атмосфера взаємного відчуження, аморалізму і лукавства у суспільстві перешкоджає широкому поширенню здорової самокритики серед його членів. В одних, це проявляється в байдужості або цинічно-апологетичному ставленні до своїх і чужих вад; в інших — у панічному страхові самовикриття і втрати престижу перед недоброзичливою громадською думкою, у прагненні до показної благопристойності; у третіх самокритика залишається безпринципною, пасивною або здобуває деструктивний характер, вироджуючись у релігійно — фанатичне самошельмування. Уникаючи душевного дискомфорту, людина нерідко віддає перевагу гіркій правді про себе над солодкою брехнею, ховаючи або виправдуючи перед собою й іншими власні вади. Подібного роду брехню шляхом вишукування "гарних" основ для реабілітації поганих намірів і діянь Гегель називав "пробабілізмом" — витонченим лукавством, при якому " зробивши будь-який поганий вчинок, намагаються перетворити його для власної совісті у щось таке, що можна уявити собі і добрим вчинком" [48, 39].

Критична моральна самооцінка, уміння втілити її, незважаючи на усі втішні самовиправдання, які підказує людині самолюбність, — неодмінна умова справжнього морального резонансу з іншими людьми, а значить і взаємо- і світоглядну позицію стосовно себе, і морального змісту свого життя, відображаючись у всій багатогранності соціальної активності особи. У такому трактуванні Я-концепція — не сукупність фрагментарних образів Я і оцінок його окремих граней, а — цілісна система поглядів на себе, як суб'єкта моральнісної життєдіяльності.

На формування індивідуальної моральної самооцінки суттєво впливає громадська думка. Водночас надмірна чутливість особи до думки інших осіб призводить до конформізму й утрати моральнісної автономії. Але й постійно скептично сприймаючи, або ігноруючи думку навколишніх про себе індивід ризикує втратити критерії моральної самооцінки і дезорієнтуватися щодо соціальної цінності свого Я.

Багаторазово породжувані громадською думкою оціночні ситуації, у які потрапляє особа, стимулюють в ній схильність до самооцінки. Становлення індивідуальних критеріїв і мотивів, навичок і звичок моральної самооцінки перебігають у спілкуванні за допомогою взаємооцінок людей на основі засвоєного морального кодексу даного суспільства. Психологи встановили, що людина часто неусвідомлено відтворює групову оцінку її поводження, провокує оцінку інших щодо себе і навпаки: про навколишніх нерідко судить за аналогією з собою.

Генетична та функціональна моральна самооцінка опосередкована оцінкою нас іншими, нашими оціночними ставленнями до них і лише на рівні світосприйняття стає автономним актом самовизнання і самоставлення. Але і зріло оцінюючи свої вчинки, особа періодично "самовідчужується", дивиться на себе очима авторитетних осіб і референтних груп.

5. Моральне самопізнання індивіда, його умови та способи здійснення

Співвідношення між самосвідомістю та самопізнанням у філософській літературі трактується по різному: одні автори у самопізнанні бачать лише умову самосвідомості, інші — лише його результат, а треті зовсім не згадують здібність самопізнання у зв'язку з діяльністю самосвідомості.

У "Словнику з етики" самопізнання не розглядається ні в окремій статті, ні в контексті аналізу моральної самосвідомості, самооцінки, самоконтролю, самовиховання. Між тим, ряд філософів, етиків, психологів (Р. Д. Азимова, А. Г. Спіркін, І. І. Чеснокова та ін.) характеризують самопізнання як одну з провідних функцій самосвідомості особи. Дійсно, усяке знання є ідеальною формою існування світосприйняття, адже "щось виникає для свідомості остільки, оскільки воно знає це щось. Знання є його єдине предметне ставлення" [21,14]. Отже, і знання суб'єкта про його власний соціальний статус, внутрішні потенції та зовнішні акції є найважливішим способом функціонування його самосвідомості. Самосвідомість не тотожна самопізнанню, як вважав Декарт, та не є її передумовою, як стверджував Кант. Самосвідомість у вигляді знання суб'єкта про себе безпосередньо зумовлена розумовою діяльністю, спрямованою на нього самого, виступаючи як пізнавальна самосвідомість. З іншого боку, самопізнання передбачає певний рівень самосвідомості, в якій особа виділяє себе в якості предмета пізнання.

Моральне самопізнання Сократ, Платон, Монтень, Локк, Кант, Гегель розглядали як найважливіший обов'язок та цілком здійсненне завдання кожної особи. Його специфіка проявляється не стільки в психологічних механізмах, загальних для всіх видів самопізнання, оскільки в змісті, що відображає в нормативноціннісному ракурсі положення особи в системі моральних відносин, характер її моральної діяльності, моральні якості, вчинки, їх мотиви та ін. Самопізнання — одна з основних форм прояву та засіб збагачення, розвитку моральної самосвідомості. Необхідність в ньому зумовлена суспільною необхідністю в оптимальній регуляції кожною людиною своєї моральної діяльності на основі достатньо повної та вірної інформації не лише про навколишнє середовище (його моральних наказів, очікувань, санкцій), але і про себе саму (свої моральні обов'язки та права, спонуки й дії, моральний склад).