Розділ «Частина II. Студентські читання»

Суттєвою передумовою і складовим елементом щастя є моральне благополуччя людини. В етичному плані щастя виступає як інтегральне певне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на основі зрозумілого розуміння головного змісту свого життя, що переживається у вигляді оптимістичного настрою, життєрадісності, насолоди повнотою буття, гармонії суспільного і приватного блага, переконання і поведінки, обов'язку і захоплення тощо. "Щастям, взагалі, називається почуття згоди із собою" [48, 351]. Але повноцінне щастя не зводиться цілком ні до зовнішнього та внутрішнього комфорту, ні до постійної безтурботності і спокою, тому що неможливе без боротьби і страждань, перемоги і поразки, любові і ненависті, самообмеження і самовизнання в ім'я суспільно і особисто значущої вищої мети і цінностей.

Зрілість морального самознання полягає у тому, що моральна особистість здатна зрозуміти, у чому її істинне щастя, заслужено оцінити, зберегти і не згубити його, не приносячи шкоди іншим.

Усвідомлення виконаного обов'язку, виправдана моральна вдоволеність собою, самоповагою стає важливими суб'єктивними передумовами і компонентами щастя. А. І. Герцен стверджував, що "для людини не має блаженства у позаморальності: завдяки моральності і благочинності лише й досягає вона вищого блаженства" [44, 495], а Л. М. Толстой цю думку висловив так: "щастя — це задоволення без розкаяння" [173, 574]: Воно досягається благородством помислів і дій, незаплямованою честю, чистою совістю у процесі активної моральної діяльності в ім'я добра. Особисте щастя не вимірюване, воно розширюється і збагачується, органічно зливаючись з долею своєї Батьківщини, народу.

7. Саморегуляція моральнісної діяльності

Моральне самопізнання, самоставлення цінні не стільки самі по собі, оскільки в контексті життєдіяльності людини як найважливіші фактори її моральнісної саморегуляції і самовдосконалення. Моральна самосвідомість, по суті, виступає як практично-вольова, визначальна і спрямовуюча моральна активність особистості в якості її суб'єктивного регулятора. Вона не є ні абсолютно пасивним епіфеноменом, усупереч думці необіхевіористів, ні цілком спонтанним двигуном поведінки, як стверджують екзистенціалісти. Самосвідомість — ззовні зумовлена, відносно автономна внутрішня детермінанта моральнісної діяльності особи. Ефективність соціального регулювання моральних відносин у сучасному світі є тим вищою, чим більше останнє спирається на саморегуляцію поведінки кожної особи.

Ансамбль суспільних відносин не творить родової сутності людини і не визначає однозначно специфіки її діяльного існування. Людина — самоспрямована істота... Кожна з її сутнісних ознак володіє властивістю цілеспрямованості. Для всіх людей загальним є прагнення реалізувати себе, дати собі через себе самого побачити об'єктивність в об'єктивному світі і здійснити (виконати) себе. Потреба у самооб'єктивації і саморегуляції по-різному виражається в окремих індивідів залежно від конкретноісторичних особливостей їхнього буття і сутнісних сил, які виражаються в їхній діяльності.

У соціології і психології, у фізіології і кібернетиці утвердилося уявлення про людину як найскладнішу відкриту й автономну, само-усвідомлювану і самокеровану мікросистему, органічно включену в суспільну макросистему в якості її головного активного компонента, що і перебуває в постійній взаємодії з нею.

Таке розуміння людини виключає як абсолютизацію нею духовного фактора, що споконвічно визначає її активність незалежно від соціального середовища, так і обмеження людської поведінки сукупністю змушених реакцій на зовнішні стимули. Керування людини собою є діалектичною єдністю свідомого і несвідомого, в якому пріоритет належить самосвідомості. Поза самосвідомістю неможливі ні самоконтроль, ні керування власними вчинками, хоча ступінь самоврядності неоднаковий у різні періоди суспільного й індивідуального розвитку. Твердження про те, що воля передує самосвідомості, виступаючи лише як умова і тло для її прояву є помилкою. Помилкова вже сама постановка питання, тому що воля і самосвідомість взаємозумовлені, взаємопроникають, виникаючи і розвиваючись як грані цілісної, свідомої, вільної діяльності людини.

Першоджерела моральної активності не закладені апріорно всередині особи, а знаходяться у суспільстві, що формує в ній моральні потреби і здібності, спонукаючи до різних форм взаємодії з іншими індивідами і групами у рамках визначеної системи норм і цінностей. Однак особа — це не пасивний об'єкт, керований ззовні за допомогою команд і санкцій, а свідомий суб'єкт, що керує собою на основі само-спонук. Її поводження безпосередньо зумовлене суб'єктивними причинами, які здобувають відносну самостійність, діючи за ступенем внутрішньої необхідності.

Моральна сутність не задана індивіду з самого початку (неотомізм, персоналізм) і не є продуктом "справжнього" існування, самоконструювання (екзистенціалізм), а формується і проявляється у процесі моральнісної діяльності, є її глибинною основою, передумовою і результатом. Містифікуючи моральну активність суб'єкта, ряд філософів розглядає самореалізацію як кінцеву мету, до якої прагне наше "унікальне Я" (Ф. Бердлі, П. Тиллих), вищу вроджену здатність і усвідомлену потребу в здійсненні "ідеалізованого Я" (А. Маслоу, Г. Оллпорт), творче творення своєї "'екзистенції" за допомогою вільного самовибору (Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар), самоактуалізацію у "продуктивній любові" до ближнього (Е. Фромм).

Моральна самореалізація особи, об'єктивація її соціальної сутності у вчинках, у всьому способі життя обмежена рамками суспільних і індивідуальних можливостей і потреб. Не всяка діяльність людини є її моральною самоактуалізацією, а лише та, у якій вона вільно визначає і стверджує свої моральні потреби і здібності, принципи й ідеали, тобто активна самодіяльність, спрямована на самостійну реалізацію суспільно і особисто значущих цілей і завдань.

У моральнісній діяльності відбувається усвідомлене самовиявлення і саморозкриття моральних потенцій особистості — її схильності і бажання, готовності й уміння добровільно і безкорисливо робити добро. Людська потреба "проявити себе — знати, що це зробив я" [173, 192], є однією з фундаментальних.

Самореалізація тісно пов'язана із самоствердженням особи, але не обмежуються ним. Одні автори наводять розходження між цими поняттями (С. Л. Березин, Є. Ф. Майорова, Н. І. Шаталова), інші ж ототожнюють їх (Д. І. Антропова, Н. М. Бережной, Б. І. Кабрін, Д. Н. Коган, В. А. Мальцев, В. Ф. Сафін). Самовизначення, самовираження, самоствердження особистості у суспільстві можливі тільки через "опредметнення" нею своєї соціальної сутності на практиці у спілкуванні. Саме предметно-практична діяльність є самоствердженням людини як свідомої родової істоти. Людина стверджує свою моральну цінність у світі й в особистій свідомості, лише реалізуючи власне Я за допомогою моральної діяльності. Якщо спонуками до моральної самореалізації суб'єкта є обов'язок, совість, почуття гідності, то безпосередніми мотивами морального самоствердження слугують почуття честі, прагнення забезпечити і підвищити свій позитивний моральнісний статус перед громадською думкою, залишити добрий слід у реальному житті і пам'яті нащадків. Виступаючи у якості однієї з форм і результатів реалізації людиною своїх моральних потенцій, самоствердження може перетворитися й у самоціль. Подібно самореалізації в цілому, воно виражає соціальну сутність особи більш повно чи частково, адекватно чи перекручено. У одних конкретно-історичних умовах способом прояву і утвердження особою своєї сутності стає творча праця, соціальна активність, взаємодопомога, а в інших — корисливість, конкуренція, кар'єризм, насильство.

Моральний розвиток індивіда виступає у єдності й боротьбі самоствердження і самозаперечення. Ідеально і реально стверджуючи в собі добрі початки, ми зберігаємо і утверджуємо своє моральне Я, одночасно критично переглядаючи і відкидаючи старі погляди, що стали неприйнятними для нас, переборюючи погані звички, риси характеру. Взаємодія з іншими людьми "не є абсолютним запереченням моєї моральної сутності", — як вважають екзистенціалісти. "Заперечується лише моє наявне буття, завершеність, кінцівка. Моя дія в якомусь аспекті заперечує мене, а в якомусь перетворює, виявляє і реалізовує" [150, 344].

Самозаперечення, як і самоствердження, може мати не лише про-соціальну, але й антисоціальну спрямованість. Перекручені форми самоствердження у вигляді цинічно аморальної поведінки водночас виступають як спростування особистого Я — є свідомою відмовою людини від реалізації своїх позитивних моральних можливостей, зрадою власної совісті як заперечення в собі суспільної сутності. Руйнування моральної природи особи може відбуватися внаслідок різних соціальних чи психофізіологічних причин, що не залежать від волі і свідомості і лише суб'єктивно переживаються як самовідчуження, деперсоналізація і т.д. Самозабуття при забутті інших втрачає позитивний моральний зміст, перетворюється в показне чи в безцільне самозаперечення. Добровільне повне самозаперечення внаслідок неможливості плідної самореалізації, втрати сенсу життя тотожне духовному крахові, а часом і фізичному самознищенню людини (синдром). Але за певних конкретно-історичних умов самопожертва заради блага інших людей, суспільства стає необхідною формою морального самоствердження. Самовіддача і самозабуття, а за виняткових обставин — героїчна самовідданість в ім'я добра глибоко виражають соціальну сутність людини. Цілком віддаючись суспільно корисній справі, турботі про щастя ближніх і далеких, ми забуваємо про їхню подяку, чисту совість, високе достоїнство, і тоді самовіддача стає моральним самозбагаченням особистості. Важливою передумовою й необхідною умовою моральної самореалізації людини є її духовно-практичне самовизначення як морального суб'єкта. Воно виступає як процес пошуку й акт вибору самого себе, своєї позиції в суспільстві. Підсумком самовизначення особи стає якісна визначеність намірів і вчинків, життєвих планів і лінії поведінки, моральна стійкість і надійність.

Моральне самовизначення відрізняється тим, що зовнішні вимоги стають внутрішнім самовелінням особи, яке зберігає при цьому свою автономну самооцінку. Самовизначення виражає міру моральної волі людини і водночас обмежує її рамками соціальної необхідності, оскільки тут загальні принципи стають сутністю особистої самосвідомості. Моральнісна діяльність, взагалі, відбувається як свідомо регульована вольова самодіяльність, окремі моменти якої можуть мати і підсвідомий, мимовільний характер. У зрілій формі цілеспрямована саморегуляція виступає як скеровування власної поведінки, що стає можливим завдяки моральній свободі індивіда. Зовнішня і внутрішня детермінованість вчинків не лише не виключає, але, безумовно, припускає їхню сувору самооцінку на основі розуму і совісті кожного. Моральна воля є здатністю суб'єкта самостійно приймати рішення і добровільно робити вчинки відповідно до адекватно пізнаної моральної необхідності. Поза вільним вибором моральна саморегуляція, взагалі, неможлива, тому що людина тільки в тому випадку несе повну відповідальність за свої вчинки, якщо вона зробила їх, володіючи повною волею [147, 109-113].

Варто відрізняти суспільну моральну необхідність, що проявляється у вигляді інтересів різних суспільств і усвідомлюється ними у формі моральних принципів і норм, відрізняється від індивідуальної моральної необхідності, при якій інтереси і потреби особи усвідомлюються людиною як моральні переконання і прагнення, що забезпечують саморегуляцію поведінки. Ступінь особистої моральної волі зумовлюється мірою співпадання індивідуальних інтересів із суспільними і рівнем відображення цієї відповідності у свідомості особи.

Успішне самоврядування припускає постійний приплив досить повної і вірної інформації про умови перебігу і характер нашої моральнісної діяльності. Активний пошук, добір, збереження, переробка і використання цієї інформації здійснює моральна свідомість, яка спрямована на соціальне середовище і самого суб'єкта. Для вільної реалізації моральних вимог "необхідно, щоб людина вміла бачити не лише навколо себе, але й опускатися в глибини свого власного духу, прагнути знаходити себе і свідомо розвивати свої суб'єктивні можливості " [147, 117-119].

Отримана ззовні інформація дозволяє створити адекватну модель ситуації вибору, включаючи знання про духовну атмосферу в суспільстві і морально-психологічний мікроклімат у групі, про систему етичних цінностей і моральну практику спільноти і її окремих представників, про моральні вимоги, побажання, чекання, оцінки і санкції, пов'язані з нашими вчинками. Не менш важливе значення у моральній саморегуляції має модель Я, сконструйована самосвідомістю на основі інформації, що надходить "зсередини". Оскільки самопізнання, взагалі, є першою необхідною умовою волі", збагнення людиною своєї моральної природи є істотною передумовою її морального вибору. Інформація про власний спосіб життя і думки, ціннісні установки, лінії поведінки, запити і можливості у єдності із зовнішньою інформацією піддаються обробці свідомістю, на основі чого здійснюється програмування, прогнозування і корегування своєї моральної діяльності.

Програма поведінки, об'єктивно задана нам у найзагальнішому вигляді як сукупність моральних вимог і рекомендацій, адресована всім рівною мірою. Але соціальна програма перетвориться в "алгоритми" моральної діяльності лише тоді, коли стане особистим завданням, кодексом вимог, самостійно пропонованих кожним собі на основі свідомого "самопрограмування" [147, 118-119]. При такому розумінні специфічно морального способу програмування завдання у кожному конкретному випадку людина виступає як самозаконодавець своєї поведінки. Важливо не лише добровільно підкорятися моральним спонукам ззовні. Не менш важливим "моральним обов'язком є опір всякому примусу до аморального вчинку" [147]. Водночас для репродуктивно-нормативної діяльності зовсім не обов'язково мати високий рівень моральної самосвідомості. Особистість стає морально зрілою, коли усвідомлює себе самоусвідомлюючим суб'єктом творчої діяльності, зобов'язаним і здатним створювати і розвивати нові відносини між людьми.