Розділ «Частина II. Студентські читання»

СОВІСТЬ — здатність особистості самостійно формулювати власні моральні обов'язки і реалізувати моральний самоконтроль, вимагати від себе їх виконання і виробляти оцінку, здійснюваних вчинків; один з проявів моральної самосвідомості особистості. Проявляється як у формі раціонального усвідомлення морального значення скоєних дій, так і у формі емоційних переживань, так званих "докорів сумління". Моральна форма примусу забезпечується моральною свідомістю людини (сумління, сором) і суспільства (громадська думка, осуд з боку колективу). Саме в цьому сила і, водночас, слабкість моралі як соціального регулятора. Адже совість не завжди проявляється на висоті свого покликання — контролювати і критично осмислювати моральні настанови людини. Слід пам'ятати, що "безсовісних" людей немає, якщо, звичайно, не брати до уваги людей з патологічним розвитком психіки. Совість у людей завжди є, тільки вона різна. Тому й обирають люди лінію поведінки різної моральної цінності.

ТАЛІОН (лат. talio — відплата, talis — такий самий) — це основний нормативно-регулятивний закон при первісній організації суспільного життя. Цей давній звичай кровно-родинних об'єднань зобов'язує, щоб покарання точно відповідало злочину. Генетичною основою таліону став давній закон кровної помсти, первісної справедливості, що відновлює порядок у космосі, який порушився у зв'язку зі злочином.

ЦІННОСТІ МОРАЛЬНІ — 1) осмислені моральною свідомістю, етично обґрунтовані належні доброчесності й відповідні їм норми поведінки (мудрість, мужність, толерантність, вірність, правдивість, щирість та ін.); 2) узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість, щастя, гідність, честь, обов'язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм, благоговіння перед життям та ін.); 3) безпосередньо значимі для людини універсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус, схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, релігії, мистецтві, філософії. В межах класичної філософської традиції буття і цінність мислилися як нероздільні, і, отже, моральна аксіологія поставала як невід'ємна від онтології. Тривалий час цінності моральні розглядалися як ієрархічно підпорядковані в межах більш глобальних ціннісних систем і не набували значення універсальних і самодостатніх. Теоретико-концептуальне обґрунтування автономії моралі вперше здійснене Кантом. Зростаюча автономія моральних цінностей пов'язана із збільшенням їх авторитетності й впливовості як особливого способу нормативної регуляції, поширенням моральної оцінки і самооцінки на різноманітні сфери життєдіяльності людей. Продуктивність моральної оцінки на основі загальнокультурних ціннісних орієнтацій зумовлює виникнення локальних культурно обумовлених систем цінностей моральних, що адаптовані до наявного стану суспільної, масової, групової психології. Внаслідок соціокультурної динаміки певні моральні цінності можуть ставати визначальними, або ж втрачати свою вагомість, регулятивну цілевідповідність. У натуралістично орієнтованій аксіології і етиці цінності моральні займають, як правило, вищий щабель в ієрархії цінностей культури. Теологічний підхід до визначення природи моральних цінностей переважав у минулі культурно-історичні епохи і залишається досить авторитетним у XX ст. В питанні про співвідношення релігійних цінностей і цінностей моральних багато хто з мислителів XX ст. (Тейяр де Шарден, Шелер, Бердяєв та ін.) віддавали перевагу релігійним. У філософії Гартмана намагання звільнити аксіологію від релігійних передумов породжує проблему незалежного існування сфери цінностей. У сучасній етиці намагання втілити інтерсуб'єктивні загальнозначущі смисли зумовлює пошук абсолютних, сталих етичних максим. Пристосування їх до конкретно-історичних умов, згідно з потребами функціонування соціуму, призводить до поділу їх на обов'язкові для всіх у практичному поведінковому сенсі, обов'язкові для всіх у сенсі ідеальної належності, найвищі, що уособлюють героїчний етос ("моральну розкіш", за висловом П. Сорокіна) і як такі, що не можуть бути загальнообов'язковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку залежить як від особистісного чинника (засвоєння цінностей моральних як особистих поведінкових регулятивів), так і універсального, що враховує глобально-планетарний вимір сучасних цивілізаційних процесів. Серед основоположних цінностей набувають пріоритету — "благоговіння перед життям" (Швейцер), індивідуальне конечне існування людини як "Іншого" (Левінас) тощо.

ЧЕСТЬ — поняття моральної свідомості та категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства. За своїм змістом і природою відображеного в ній морального ставлення поняття честі аналогічне поняттю гідності. Будучи формою прояву ставлення індивіда до самого себе й суспільства до індивіда, честь, як і гідність відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до неї з боку оточуючих. Але на відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації). Критерій цієї оцінки й вимоги до людини, які пов'язані із честю змінювалися історично. Уяви про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою належності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому. У подальшому розуміння честі особи пов'язується з її належністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани й поваги. Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю. Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і проявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особи. Отже, категорія честі в етиці пов'язана із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!