Розділ «Частина II. Студентські читання»

За останні сто років під назвою науки про людину (антропології), науки про стародавню людину (доісторичної онтології), історії релігії виникли галузі знань, які відкривають нам абсолютно нове розуміння всього ходу розвитку людства. Разом з тим, завдяки відкриттям в галузі фізики стосовно побудови небесних тіл й речовини взагалі виробились нові поняття про життя Всесвіту. Водночас було докорінно змінено попередні вчення про походження життя, про походження людини в світі, про сутність розуму внаслідок появи науки про життя (біології), теорії розвитку (еволюції) людини, а також завдяки прогресу науки про душевне життя (психології) людини й тварини тощо [26, 71].

Щоб знайти подібне пробудження людського розуму, вернімося на понад дві тисячі років до часів розквіту філософії в Древній Греції. Сьогодні захоплюємось розвинутістю духу винахідництва, викликаного до життя недавніми успіхами наук. Швидкі темпи останнього настільки збільшили виробничу здатність людської праці, що для сучасних цивілізованих народів стало можливим досягнення всезагального добробуту, про який неможливо було мріяти ні в сиву давнину, ні в середні віки, ні в першій половині ХІХ століття [126, 75].

Вистачить здорового глузду, сил та енергії у розв'язанні державотворчих та інших важливих суспільних процесів і в народу нашої молодої держави, держави, суспільний устрій якої в майбутньому ґрунтувався б на всезагальному задоволенні, на засадах справедливості.

А поки що доводиться констатувати, що разом із суспільними змінами змінюємось і ми. Стаємо дедалі сухішими, прагматичнішими. Спостерігаємо, як часто бракує членам нашого суспільства моральної надійності. Чи ж цією дорогою йдемо — з тривогою запитуємо себе? Чи дійдемо по ній до висот у своєму розвитку? Осмислюючи ж її, дорогу свою, мимоволі робимо висновок, що колись людство було чистішим, добрішим, одне слово, морально досконалішим. Згадуючи про Русь, гордимось, що іменувалась вона святою. А як відродити? Як дати поживних соків з наших витоків паросткам нового?

Тож сьогодні не випадково особистість, її свідомість та самосвідомість як здатність людського духу осягати самого себе, включаючи моральні форми її прояву, стає об'єктом теоретичних досліджень філософів та соціологів, істориків й етнографів, етиків й педагогів тощо. Підвищення інтересу до феномену моральної особистості, усвідомлення нею своєї сутності в світі як у філософії, так і в етиці зокрема, й раніше завжди співпадало з періодами соціально-морального підйому чи кризи суспільства. Так було в епохи розквіту й занепаду античної рабовласницької демократії, коли виникла полеміка між Демокрітом, Платоном й Арістотелем, між епікурійцями, стоїками й неоплатоніками з приводу здатності людини до морального самоусвідомлення, самовдосконалення на основі різних уяв про добро, совість, обов'язок. Ідейна конфронтація з питань морального ставлення особистості до себе та суспільства з новою силою спалахнула в епохи Відродження й Просвітництва, коли загострилась боротьба за соціальне й духовне розкріпачення людини, її обов'язок викорінювати власні вади за допомогою розуму, почуття, волі. Всупереч Декарту, який існування людини звів до рефлексивної самосвідомості, П. Гассенді, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза стверджували, що свобода індивіда полягає в пануванні над своїми пристрастями й бажаннями на основі осягнення необхідності набуття морального досвіду й знань про чесноти. Якщо ідеалісти А. Шефтсбері, Ф. Хатчесон, Д. Юм, А. Смітт акцентували увагу на емоційно-інтуїтивних проявах початково морального Я, то Ж. Ламетрі, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах підкреслили провідну роль розуму в моральній оцінці й регуляції своєї поведінки людиною, котра під впливом власної природи, середовища й виховання прагне до гармонії особистого й соціального інтересів, егоїзму й совісті, самоповаги й громадської думки.

На межі ХУІІІ-ХІХ століть у специфічних умовах Німеччини проблеми особистості в суспільстві, усвідомлення нею себе, її моральної активності опинились в епіцентрі класичної німецької філософії. І. Кант слідом за Г. Лейбніцем розглядав особистість з її самосвідомістю як апперцепцію власного Я, досліджував діалектику суб'єкта й об'єкта, інтроспекції й рефлексії в самопізнанні й самооцінці розуму й доброї волі, свободи й відповідальності, обов'язку й схильності, гідності й совісті в моральній поведінці автономної особистості, її зобов'язань перед собою й іншими, їх роль в моральному становленні, самовихованні зокрема. Ці ідеї були підхоплені й розвинуті І. Фіхте, який наголошує на творчій активності суб'єктивного Я, що визначає себе через не Я в процесі моральної діяльності й самовдосконалення абсолютно вільної особи, яку спонукає чиста совість, ясне усвідомлення своєї моральної гідності, обов'язку, високого призначення; продовжені Ф. Шеллінгом в його концепції безупинно діяльної і внутрішньо суперечливої самосвідомості індивіда, за допомогою якої суб'єкт вільно самовизначається й проявляє свою моральну сутність, визначаючи моральний світопорядок у взаєминах з іншими людьми. Г. Гегель вперше в абстрактно-ідеалістичній формі розглядає розвиток суспільної та індивідуальної свідомості особи в історичному аспекті, розкриває діалектику свідомості й самосвідомості, їх суб'єкта й об'єкта, становлення особистості, що визначає власну гідність в боротьбі за визнання себе й інших вільними, що в них й осягає свою моральну сутність, здійснюючи ряд вчинків в процесі вибору між добром і злом за допомогою розуму й совісті [48, 113]. Переборюючи однобокість права й моралі в моральній, як дійсному прояві, самосвідомості особи, Л. Фейєрбах прагнув показати, що самоусвідомлення особи зумовлене діяльністю мозку, а розвиток її самосвідомості відображає тілесні й духовні зміни в людині, котра осягає свою сутність в діалозі з іншими людьми, при тому самолюбство й бажання особистого щастя неможливі без любові до них й всезагального щастя; що совість — то здатність індивіда щиро переживати свою провину на основі співчуття потерпілим внаслідок його діянь; а моральне самовдосконалення є нічим іншим, як творення себе із своєї натури в згоді з оточуючим середовищем, особистим ідеалом, звільненим від різного роду релігійних збочень [184, 510].

В. Г. Бєлінський, А. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, М. А. Добролюбов, І. Я. Франко досліджуючи особистість, філо- і онтогенез, зокрема її самосвідомості, пояснюють даний феномен у зв'язку із цілісним усвідомленням особистістю себе як моральної істоти, детермінованої соціальним середовищем й вихованням, що володіє свободою волі і суб'єктивним світом автономного Я. Вони висувають етичний принцип розумового егоїзму на захист громадянських прав й свобод, особистих інтересів й гідності самоусвідомлюючої людини проти її феодального гніту, буржуазно-індивідуалістичного збочення, абсолютизації Я на шкоду інтересам суспільства. Прогресивну особистість вони розглядають у взаємодії пізнавально-розумової, оціночно-емоціональної, регулятивно-вольової функцій, які слугують її моральному саморозвитку в боротьбі за реалізацію свого суспільного покликання в дусі ідеалів утопічного соціалізму.

Активація ролі народних мас в революційних процесах ХХ століття, різке загострення глобальних регіональних й міжособистісних протиріч народжують індивідуальну, класову, а затим загальнолюдську моральну свідомість та самосвідомість. На суспільну арену виходить теоретична конфронтація в пошуках сутності особистості, її моральної самосвідомості. І пов'язано це, насамперед, із різним тлумаченням, особливо західних та інших вчених, концепції людського Я, корені якого вони часто знаходять ізольовано від конкретних суспільних відносин і реальної особистості, у зведенні його як до абстрактної індивідуації або навпаки не визнання моральної активності самосвідомості окремої особистості, перебільшення чи приниження її різних функцій, форм, компонентів.

Ці протиріччя по-різному відображаються в етиці прагматизму і необіхевіоризму та екзистенціалізму й неофрейдизму, в "гуманістичній" етиці й психології, персоналізмі й неопротестантизмі. Разом з тим, не дивлячись на розбіжності в трактуванні природи окремих сторін моральної світосвідомості та самосвідомості, тлумачення цих течій сьогодні нерідко збігається. Водночас порушення й нестандартне висвітлення ряду актуальних проблем — творча активність моральної свідомості та самосвідомості, переживання почуттів провини, сорому, совісті в ситуаціях самовибору, пошуків своєї моральної сутності, сенсу життя тощо — заслуговують на увагу (К. Ясперс, Ж. П. Сартр, А. Камю, У. Хоккінг); ознак, причин, тенденцій морального самовідчуження й деформації індивідуальної свідомості особистості (Е. Фромм, Г. Маркузе, О. Тоффлер); ролі спілкування й виховання в самопізнанні, самовдосконаленні, саморегуляції моральної поведінки людини (Р. Бернс, Ч. Кулі, Т. Шибутані); механізмів самоактуації, самоствердження особистості, методів розв'язання нею своїх морально-психологічних конфліктів (А. Адлер, К. Левін, А. Маслоу, К. Роджерс, К. Олпорт, Д. Янкелович); походження й ролі неусвідомлюваних компонентів в моральній мотивації й саморегуляції її поведінки (З. Фрейд, К. Хорні, Е. Еріксон, К. Юнг) і інші.

В сучасну епоху, коли в нашому суспільстві набрали розмаху перебудовчі процеси, коли відбувається перегляд моральних орієнтирів та підвищення активності свідомості й самосвідомості особистості, зрозуміло, що високий ступінь зрілості суспільної й індивідуальної моральної свідомості стануть обов'язковою, суб'єктивною умовою, критерієм різнобічного прогресивного розвитку кожної особистості, суспільства в цілому. Чим складніші й об'ємніші завдання, що стоять перед особистістю, суспільством, тим глибше останні повинні осмислювати, самокритичніше оцінювати, ефективніше удосконалювати свою життєдіяльність. І ми не випадково сьогодні, в наш складний час звертаємось до особистості, її морального самоусвідомлення, ставлення до цінностей, справедливо сподіваючись на неї ж, на ту духовну силу, котра здатна утримати суспільство від розрухи й хаосу. Саме тому сьогодні таким підвищеним є інтерес до феномену особистості взагалі, особистості моральної зокрема.

Яку ж особистість ми вважаємо моральною? Людина стає моральною особистістю, коли вона добровільно підпорядковує свої дії моральним вимогам суспільства, усвідомлює їх значення й зміст, здатна ставити перед собою моральні цілі й виробляти рішення відповідно до конкретних обставин, самостійно оцінювати власні дії й вчинки оточуючих, виховувати себе, протистояти середовищу [174]. Це поняття дуже тісно пов'язане із іншими поняттями й проблемами етико-філософського змісту, а саме: з поняттям обов'язку, відповідальності, самосвідомості, совісті, самооцінки, гідності, переконання, розуміння сенсу життя, щастя тощо. Всі вони є складниками морального світу індивіда. А моральний світ людини — то система динамічна, яка постійно змінюється, вдосконалюється, то найбільш саморегулююча система з ознаками прагнення до удосконалення. Головною його ознакою є якісність. І знову ж таки суто моральною можна назвати лише особистість із моральним світом, що виступає як система, що розвивається (21).

Втім, нас цікавить не лише сутність моральної особистості, а й форми прояву останньої її становлення, оскільки це важливо як таке, що є філософською основою обраного дослідження. Ці поняття ми спробуємо висвітлити в наступних параграфах.

3. Особливості онтогенезу моральності індивіда

Якщо зробити висновок, що вирішальними факторами в біологічній еволюції організмів виступають спадковість, мінливість, природній відбір, а генетичний зв'язок людини з тваринним світом є неподільний, то тут чималий інтерес викликає те, що в межах біологічної еволюції з'являється нова форма відображення, завдяки якій через трудові, суспільні відносини наші предки перетворились в сучасних людей. Як же виникає при цьому здатність до цілеспрямованих дій, без яких моральний розвиток людини уявити неможливо? В чому полягає сутність процесів еволюції, завдяки яким наші предки перетворились на "людину розумну"? Якщо пошуки відповіді на перше запитання тривають, то запитання про сутність становлення виду "людина розумна" одержало різні підходи в багатьох концепціях еволюції. Зокрема, за концепцією гармонізуючої еволюції головним фактором біологічного розвитку предків людини був вплив соціальних факторів. А єдність біологічного й соціального стала проявом тривалого процесу гармонізуючої еволюції тваринних предків людини, що мали лишень біологічну сутність. "Стрибок" цей, як вважається, відбувався протягом мільйонів років.

В останні ж десятиліття помітно пожвавились спроби розглянути в рамках природо-наукового дослідження рядом вчених тлумачення й сфери моральності, включаючи вищі прояви людського духу як частини біології людини, які підпорядковані законам еволюції. І спроби ці виходять далеко за рамки вивчення біологічних основ моральності (галузі маловивченої й надзвичайно важливої) і проникають в дуже актуальну сферу для сучасної людини й людства визначення "стратегії гуманності".

Безумовно біологічне в людині має величезне значення для його становлення, для життєдіяльності взагалі, воно виступає в якості необхідності передумови розвитку надбіологічних властивостей. Адже "людина розумна" ніби відтворює в своєму онтогенезі, тобто процесі індивідуального розвитку, загальні риси свого походження. Вона протягом часу, який триває в утробі матері, хоча й перебуває під впливом соціалізованої генетичної програми, та, будучи істотою біологічною, підпорядкована лише законам біології. Після народження її на основі біологічних передумов відбувається складний процес формування свідомості, мислення, мови. Проходять складні перетворення біологічної сутності в суспільну, при цьому зовнішнє у вигляді соціальної програми поступово стає внутрішнім, переломлюючись через інтелект та емоційно-почуттєву сферу. Відбувається становлення особистості. Хоча й в цей час генетична програма свого значення не втрачає, змінюється всього-на-всього її роль: в процесі еволюції ця програма набрала властивостей, які й сприяють готовності новонародженого до розвитку в адекватних соціальних умовах.

Для кожного даного покоління діє об'єктивно зумовлена соціальна програма, нерідко складена стихійно. В ній знаходять своє відображення стан матеріальної й духовної культури, тип суспільних відносин, рівень розвитку виробничих сил, а також ті конкретні матеріальні та ідеальні взаємовідносини, за допомогою яких формується покоління.

Соціальна сутність людини розвивалась в кожному поколінні, ніби заново, після того, як дитина вступала у спілкування з іншими людьми. Ця особливість суперечить генетичній спеціалізації, котра могла б обмежувати можливості наступних поколінь, формувати соціальну сутність людей.

Врахування впливу вроджених особливостей індивіда має велике значення при аналізі індивідуалізованого взаємовпливу біологічного і соціального. Що ж складає ці особливості?

Загальновизнано, що, насамперед, неабияке значення має темперамент, який і є в своїй основі вродженою рисою людини й характеризує динамічні особливості психічної діяльності індивіда. Відомо, зокрема, що за І. П. Павловим темперамент детермінується дією трьох основних властивостей центральної нервової системи: силою, врівноваженістю, рухомістю процесів збудження та гальмування. Комбінація останніх приводить до появи чотирьох типів темпераменту: сангвінік — сильний, врівноважений; флегматик — інертний; холерик — сильний, неврівноважений; меланхолік — слабкий, неврівноважений [138, 143].