Розділ «Частина II. Студентські читання»

У процесі морального самопізнання використовуються ті ж логічні операції, що і в інших формах ціннісного пізнання, з поправкою на специфіку предмета та характер дослідження. Прояв моральнісного аспекту своєї життєдіяльності припускає здатність людини тимчасово абстрагуватися від інших її характеристик, у даному випадку неістотних для неї. Виходячи із власних моральних установок, суб'єкт у суцільному потоці інформації про самого себе виділяє, аналізує, співставляє, диференціює та оцінює окремі вчинки і їх компоненти, які потім інтегрує й узагальнює у цілісний образ "Я". У результаті конкретні ситуативні прояви моральнісної діяльності в самосвідомості рефлектуючої особи синтезуються та генералізуються у вигляді суттєвих моральних якостей, створюючи системне знання про її моральне обличчя — відносно стійку і у той же час динамічну "Я — концепцію", яка складається у двоєдиному процесі вивчення та узагальнення на основі соціального утвердження та самоствердження.

Ступінь саморозуміння характеризується адекватністю та глибиною проникнення суб'єкта у свою соціально-моральнісну сутність, цілісністю й повнотою охоплення її багатьох проявів, стабільністю та упорядкованістю знань про власне "Я", здібністю ефективно використовувати їх у саморегуляції, прогнозуванні та вдосконаленні своєї моральнісної діяльності відповідно до вимог даного суспільства. Там, де родова сутність людини викривлена її одномірним існуванням та в ілюзійному вигляді відображається громадською думкою, розчарована самосвідомість не в змозі осягнути ні моральної значущості окремих вчинків, ні суті життя взагалі. Відмовившись від намагань зрозуміти себе та оточуючих, багато людей обмежуються бездумним спогляданням гри своїх та чужих пристрастей або цілком поглинуті метушнею життєвих розрахунків.

Різні рівні раціонального самопізнання певною мірою зумовлені взаємодією здорового глузду та розуму. Згідно з Кантом, морально практичному розуму приписується безумовний закон обов'язку, з якого здоровий глузд виводить поняття належного та співвідносить його з конкретною метою. У Гегеля розум виступає у єдності свідомості та самосвідомості на основі подолання протилежності належного та істотного; він стає практично розумовим, "лише тоді, коли висуває вимоги, щоб добро здійснювалось у світі, володіло зовнішньою об'єктивністю..." [47, 16]. Виходячи з подібного пояснення самосвідомості як вищого ступеня розумної свідомості, Р. Д. Азимова обмежила функції здорового глузду формальним засвоєнням моральних цінностей, а розуму — перетворенням зовнішньо належного у внутрішньо необхідне для особистості [3, 40].

Однак суспільний та власний моральнісний досвід може по-різному усвідомлюватися й практично використовуватися людиною за допомогою світосприйняття на рівні як здорового глузду, так і розуму у їх взаємодії. У межах рефлексії здорового глузду індивід обмежується усвідомленням сукупності своїх окремих вчинків, моральних якостей, соціальних ролей у дзеркалі думок різних осіб та референтних груп (у вигляді буденних знань про власний моральний статус). Людина із здоровим глуздом здатна досягати відносно істинного знання про себе та доцільно керуватися ним у своїй поведінці. Але, виходячи з повсякденного життєвого досвіду, вона, звичайно, схильна пояснювати свої вчинки у простих стереотипних ситуаціях збігом зовнішніх обставин та внутрішніх спонук, особливостями характеру, темпераменту та ін. При таких роздумах каузальні зв'язки виявляються лише на поверхні моральних явищ, нерідко приймаючи вигляд випадкових. Розважлива людина іноді пізнає свою моральну діяльність односторонньо та фрагментарно, згладжуючи протиріччя та абсолютизуючи відмінності, а тому у нестандартних, складних, конфліктних ситуаціях стає безпомічною. Метафізична обмеженість чисто розважливої самоорієнтації погіршується історично певним способом життя та системою виховання. За різних соціальних умов розважливість може виступати як життєвою розсудливістю, реалістичним поглядом на себе та оточуючих, тверезою обачливістю й помірністю, або у вигляді викривленої розважливості, міщанського забобону, егоїстичної розважливості, вульгарного практицизму та хитромудрого конформізму.

Розум у гносеології розглядається як більш складна та довершена форма логічного мислення, що діалектично долає обмеженість здорового глузду. В етиці моральний розум визначається як "розвинена здатність суспільної людини обмірковувати соціальну дійсність та самого себе у моральнісних характеристиках", як "критично мисляча совість", заснована на подоланні "дуалізму між науково-пізнавальними можливостями людини та її духовно-моральним розвитком, на осягненні істини, яка включає в себе рішення етичних проблем [17, 91]. Таке етичне знання — не лише продукт розуму, але й передумова подальших моральнісних пошуків, результат яких залежить і від методологічних, світоглядних (у тому числі морально-етичних) позицій суб'єкта.

Моральне самопізнання стає розумним тією мірою, якою все глибше проникає у сутність не лише окремих вчинків й якостей особи, а й всієї її моральнісної діяльності та морального обличчя в їх системній єдності та суперечливому розвитку, осягаючи загальне в одиничному, необхідне у випадковому, належне в сущому. Моральна проникливість розуму проявляється не стільки у здатності відчувати найтонші нюанси у мотивах та вчинках, оскільки у поясненні всієї поведінки складним комплексом соціальних та психологічних, об'єктивних та суб'єктивних, суттєвих та несуттєвих причин у контексті різнорідних суспільних відносин. Дійсно, розумне ставлення до себе, на відміну від розважливості як морально-прагматичної якості, спрямованої в основному на забезпечення власного блага та щастя, зумовлює насамперед піклування про блага та щастя інших людей. Лише людина, адекватно пізнавши глибокий взаємозв'язок соціального та особистого, здатна повною мірою стати морально вільною та нести відповідальність за власні помисли й діяння, спосіб життя, долю. "Розум даний людині для того, щоб вона розумно жила, а не для того, щоб вона бачила, що вона нерозумно живе" [9]. Вона розуміє свої достоїнства та вади, вживаючи заходи для утвердження перших та викорінення других. Самокритично обдумуючи своє минуле та теперішнє, вона прагне правильно прогнозувати та творчо вдосконалювати моральнісну діяльність.

Моральне самопізнання виступає у діалектичній єдності рефлексивного та арефлексивного, опосередкованого та безпосереднього, раціонального та емоціонального, дискурсивного та інтуїтивного аспектів. Часом в етиці одні моменти самопізнання нерідко абсолютизуються та містифікуються за рахунок викривлення та приниження ролі інших. Виходячи з різних позицій, представники етичного інтуїтивізму (Дж. Мур, О. Джонсон, Г. Річард, У. Росс) та емотивізму (Е. Айер, Б. Рассел, Р. Карнап) дійшли висновку, що про власні моральні якості людина судить, лише керуючись почуттями або "самоочевидними" поняттями добра та обов'язку [134, 97]. Екзистенціалісти (М. Хайдеггер, К. Ясперс, Ж. П. Сартр) вважають, що лише за допомогою інтуїції у критичних "граничних" ситуаціях ми здатні ірраціонально осягати свою унікальну моральну сутність незалежно від соціального та індивідуального практичного досвіду й теоретичних знань.

З іншого боку, частина етиків, перебільшуючи роль усвідомлено-рефлексивної форми самоорієнтації особи, явно недооцінює значення підсвідомо-інтуїтивного способу "прискореної, безпосередньої орієнтації у світі соціальних цінностей" [9, 79]. Між тим, пізнавально-оціночне ставлення особи до себе проявляється не лише в дискурсивно-логічній, рефлексивній формі аргументованого самоаналізу, (коли виникає необхідність обґрунтувати свою думку перед собою та іншими), але і у вигляді арефлексивного, інтуїтивного "прямого" розсуду визначення моральнісної цінності своїх вчинків (особливо, коли обставини не допускають, або не вимагають розгорнутого доказу). Подібно до того, як внутрішня мова суб'єкта лише у скороченому вигляді відтворює його зовнішню мову, розгорнутий роздум вголос при переході до рефлексії "про себе" все більше згортається, набираючи форми антином та соритів, поки не перетвориться у гранично стислий інтуїтивний висновок без усвідомлених посилань та проміжкових вербальних підсумків.

Моральнісна інтуїція проявляється на різних рівнях самопізнання у миттєвому пізнанні особою своїх суб'єктивних станів, пережитих у минулому (чуттєва інтуїція); у беззвітній самооцінці стереотипного вчинку, який не мотивується, здійснюється в елементарній ситуації (розважлива інтуїція); у бездоказовому (та нерідко дуже правильному) визначенні сутності своєї моральної позиції, лінії поведінки у складній конфліктній ситуації при гострому дефіциті часу та інформації (інтуїція розуму). Евристична роль інтуїції такого роду особливо велика у критичні моменти життя людини, коли вирішується її доля та виникає термінова необхідність оптимального самовизначення на основі "експрес-аналізу". Функціонально така інтуїція виступає як неподільний, емоціонально-раціональний акт раптового осяяння ("інсайту"), безпосереднього осягнення етичної цінності вчинків, способу життя, морального обличчя особи без усвідомлення внутрішньої логіки цього процесу. Відсутність морального відчуття породжує моральну сліпоту та глухоту, своєрідний "дальтонізм" — неможливість розрізняти добро й зло у собі та інших. Водночас, генетично моральна інтуїція у будь-якій формі і на різних рівнях є продуктом та компонентом пошукової розумової діяльності, опосередкована набутим моральнісним досвідом, етичними знаннями. У кінцевому рахунку істинність інтуїтивного (як і дискурсивного) висновку про себе підтверджується або спростовується всією практикою соціального спілкування людини.

Специфічні труднощі самопізнання ще не дають основ для висновку про те, що воно завжди "залишається на рівні практичного знання, — не в силі піднятися на рівень науки" [39, 117]. По-перше, емпіричні знання особи про себе, включені у вигляді самоусвідомлення у соціологічні, психологічні, етичні дослідження, стають необхідною умовою наукової вірогідності останніх. По-друге, чим вищий теоретичний рівень наших знань про людську природу, тим більша вірогідність того, що цілеспрямоване самодослідження дозволить кожному досягати об'єктивно-істинного знання про себе. К. Д. Ушинський справедливо відмічав, що розумно мисляча людина стосовно себе неодмінно виступає як історик, філософ і психолог, адже " кожен робить спостереження над власним розвитком, над своїми психічними процесами; кожен робить досліди у психічній сфері та осмислює результати цих дослідів" [176, 98]. Ми не лише попадаємо у різні ситуації, але і самі обираємо та створюємо їх, приймаючи рішення й здійснюючи вчинки, піддаючи себе "випробуванню на міцність", перевіряючи власну моральну надійність, "експериментуючи" над собою, завдяки чому ще краще пізнаємо свої моральнісні потенції. Опора на моральнісну практику та знання основ сучасної соціології, етики, психології буде сприяти все більш правильному та науково обґрунтованому розумінню особою моральної сутності своєї поведінки й характеру. Адже, моральне самопізнання "здійснюється, як і всяке пізнання у рамках відносних, а не абсолютних істин" [6, 66]. Але й у всякому морально-етичному знанні людини про себе є зерна абсолютної істини, через що у своєму індивідуальному та історичному розвитку вона здатна наближатися до все більш повного та глибокого знання про себе через багато відносних істин.

Вищим ступенем розумного ставлення до світу та себе є мудрість. Істинна практична мудрість, на противагу хитромудрості, припускає піклування про власну гідність та доброчесний спосіб життя, уміле використання своїх знань і досвіду при виборі вчинків, — вважав Ф. Бекон [20, 546]. На думку ж Гегеля, життєва мудрість проявляється на ступені моральності як "мудре знання того, що насправді є в собі і для себе справедливим та розумним" [45, 375].

У сучасній етиці моральна мудрість розглядається як складна комплексна якість свідомості та поведінки особистості, що характеризує вищий ступінь її моральної культури, проявляється у здатності та прагненні ефективно використовувати етичні знання й життєвий досвід для прийняття оптимальних рішень у своїй моральнісній діяльності. Мудрість — вищий прояв духовності, сплав інтелекту, досвіду та морального почуття. Виходячи з наукової тези про самопізнання як "першу умову мудрості", необхідно відзначити, що специфіка її — у найбільш глибокому та правильному проникненні у сутність буття людини, у її соціальне покликання в історично визначену епоху, у ясному розумінні змісту та мети власного життя, шляхів досягнення загального блага та власного щастя, у самовизначенні прогресивної моральної позиції, що вільно реалізується у гідний спосіб життя. "Мудрість життя у тому, щоб знати своє призначення та засоби виконати його" [1]. У всі часи істинний мудрець — це не безпристрасний резонер або праведний самітник, а жива особистість, що веде активну боротьбу з чужою та власною недосконалістю заради добра й справедливості. Мудрість проявляється у здатності проектувати свій життєвий шлях, адекватно прогнозувати власну поведінку та її наслідки за різних обставин, обираючи найбільш правильні, розумні їх варіанти заради реалізації свого соціально-моральнісного призначення та покликання, а отже й досягнення щастя.

6. Почуттєво-моральнісне ставлення людини до себе

Моральнісне ставлення суб'єкта до себе та інших неможливе лише як розсудливе, безпристрасне, тому що не лише в мисленні, а й всіма почуттями людина стверджує себе у предметному світі, в тому числі і духовними почуттями [188,134]. І оскільки без емоцій, взагалі, неможливий пошук істини, оскільки цілісний акт морального самопізнання і самооцінки виступає в єдності з самопереживанням.

Поза емоційним самоставленням до системи моральних орієнтацій особистості не існує. Моральні принципи і норми суспільства стають переконаннями останньої тоді, коли перетворюються у її духовні потреби, задоволення (чи незадоволення), які викликає позитивні (чи негативні) переживання. Виникнення морального почуття свідчить про те, що об'єктивно цінне стало для людини суб'єктивно важливим і перетворилося у заслуги самосвідомості. У свою чергу моральні переконання і потреби є показниками того, що соціальні критерії погоджено з Я, залишилися з ним. Поняття обов'язку, відповідальності, доброти, справедливості стають особистими критеріями оцінки і самооцінки лише перетворившись у відповідні почуття. "Насправді моральний той, хто піклується злити вимоги обов'язку з потребою внутрішнього існування" [188, 137].

Визначаючи моральне почуття, як здатність волі до свідомого підкорення моральному закону, який став мотивом вчинків — почуттям обов'язку, Кант водночас абсолютизував його суб'єктивність, протиставляючи об'єктивному знанню і свідомості. Ближче до істини Гегель, який розглядав почуття як форму безпосередньої одиничності суб'єкта, в що може бути вкладено різний об'єктивний зміст. Якщо елементарні емоції приємного і неприємного виражають поверхневі, випадкові ставлення, потреби індивіда до його буття, то сором, розкаяння та інші почуття у своїй основі мають моральнісний зміст, у якому наявне співставляється з належним [45, 315]. Емотивісти і екзистенціалісти вибирають з моральних почуттів моральний зміст, зводять їх до інтуїтивних суб'єктивних оцінок. У цьому випадку моральне почуття по-справжньому втрачає реальне значення у житті особи і суспільства.

У сучасній філософії і психології людські емоції у широкому значенні розглядаються, як ідеальний відбиток ставлення суб'єкта до оточуючого світу і самого себе у формі специфічних переживань крізь призму його різнорідних потреб, інтересів, мети (Ф. Є. Василюк, В. К. Вілюнас, В. І. Додонов, П. Н. Якубсон та ін.). Оскільки, лише в ідеалі народжуються і задовольняються соціальні потреби людини, остання є істотою активно пристрасною і, водночас такою, що страждає і відчуває потреби. Її ставлення до предметного світу і до себе — це "людська діяльність і людське страждання, тому що страждання у людській суті є самопотребою людини" [153, 135].

Моральне почуття — складна форма емоційного переживання, що виражає оціночне ставлення суб'єкта до своєї і чужої діяльності і спонукає до певних вчинків. Функціональне значення моральних почуттів полягає у тому, що вони регулюють відносини між людьми на основі усвідомлення кожним своєї відповідальності перед суспільством і особистою моральною цінністю. Подібно до того, як людина вимагає словесного одобрення власних вчинків, вона відчуває потребу у позитивних емоційних реакціях, і проявляє їх певною мірою, змінюючи цю оцінку. Потреба в емоційному контакті визначає "і моральне самопочуття особи мовою почуттів, виражаючи систему цінних координат" взаємодії людини у суспільстві [145, 171]. Різні почуття, у тому числі спрямовані на себе — гностичні (здивування, правоти, сумніву), практичні (впевненості і соромливості, спокою і тривоги, радості і горя), естетичні (іронія й відраза), включаючись у моральнісну діяльність, набувають характеру моральних переживань.

Поділ моральних почуттів на суспільні і індивідуальні, корисні та шкідливі інколи досить умовний.

Особистісні почуття, що проявляються ставленням до себе (совість, гордість, сором, скромність та ін.), також є соціальними. Переживаючи моральну цінність своїх та чужих вчинків, людина усвідомлює або інтуїтивно співставляє себе з іншими та інших із собою, виходячи із певних соціальних установок. Їй буває соромно не лише за себе перед іншими, але й за інших перед собою, оскільки вона ідентифікує себе з іншими. Скромність як почуття, в якому проявляється критична самооцінка, і є повагою до оточуючих, а заздрість і ревнощі характеризують емоційне ставлення людини не лише до інших, але й до себе, оскільки при цьому пригнічується власне самолюбство. Не можна також погодитися з тим, що скромність і гордість безперечно відносять до чеснот, а заздрість і ревнощі до негативних емоційних станів. Очевидно кожне з почуттів, залежно від форми прояву у конкретній ситуації може набути альтруїстичного або егоїстичного характеру, проявляючись як корисне або шкідливе для суспільства та особи.