Розділ «Частина II. Студентські читання»

Все, що оцінюється особою як добро або зло, зачіпає її моральні ідеали, переконання, інтереси, потреби, переживання у формі позитивних і негативних почуттів, особливо тоді, коли оцінці піддається особиста поведінка.

Поки потреба людини не задоволена, остання знаходиться у стані незадоволення своїми потребами, а отже і сама собою. Чим ясніше усвідомлена невідповідність між ціннісною інформацією про власну моральнісну діяльність і моральну установку, яка стала потребою особи, тим гостріше і глибше відчувається її незадоволення собою через різні почуття. Навпаки, чим вищий ступінь співпадіння належного і реального, бажаного і досягнутого у вчинках, тим більша очевидність відчуття задоволення собою у формі почуттів правоти, виконаного обов'язку, невинності, самоповаги, гордості, радості, інтенсивність яких проявляється тією мірою, в якій позитивний ефект моральнісної діяльності перевершує очікуваний. А оскільки особистий моральнісний досвід відзначається як успіхами, так і невдачами, то думка суб'єкта про себе стає суперечливою, легко відображуваною під впливом амбівалентних почуттів. "Не дивно тому, що, говорячи або думаючи про себе, людина настільки сильно перебуває у владі настрою та афектів" [145, 179]. Нарешті, звичні дії за однотипних умов, які відповідають елементарним нормам і правилам суспільного життя, зазвичай не супроводжуються будь-якими помітними переживаннями.

З іншого боку, якщо це не випливає з особистого переконання і не пов'язано із задоволенням, моральними потребами, "взагалі абсолютно не необхідно, щоб, оцінюючи мій вчинок з погляду обов'язку, я відчував переживання і сильне хвилювання почуттів: навпаки, враження я можу справити також в уявній свідомості, і таким чином розглядати справу у повному спокої" [47,318]. Подібний розрив між самооцінкою і почуттям може спричинити байдужу розрахунковість, оціночне самооправдання без моральних дій. Зрозуміло, що річ тут не лише у потребі, але й в умовах, які сприяють або перешкоджають її задоволенню, пробуджуючи чи присипляючи, посилюючи чи послаблюючи в людині моральне почуття. Тобто "незадоволення собою є або незадоволенням собою у рамках певного положення, яке зумовлює культуру особистості, або воно є моральним невдоволенням. Мабуть, у першому випадку, це одночасно і головним чином — незадоволення існуючими відносинами; у другому — ідеологічне вираження самих цих відносин, аж ніяк, не виходячи з їх рамок, а навпаки, цілком належачи до цих відносин" [184, 135].

Єдність морального самопочуття і самооцінки припускає їх різноманітність як форми і змісту ціннісного ставлення людини до себе. Позитивно чи негативно оцінюючи свої вчинки і моральні якості, людина переживає емоційний стан різної модальності, складності, інтенсивності, глибини свідомості. Моральне почуття на рахунок "Я" не виникає поза і незалежно від внутрішніх оцінок та самооцінок (рефлексивних та інтуїтивних). На рівні зрілого морального ставлення особи до себе елементарно синтетично емоційно-оціночна реакція змінюється на більш складну і диференційовану, в якій моральні почуття формуються та проявляються на основі усвідомлених самооцінок, набуваючи під їх дією певного напрямку та придаючи їм специфічної тональності.

Моральне почуття саме собою не оцінює, а виражає оцінку (та самооцінку). Переживання, в яких проявляється моральнісне ставлення суб'єкта до себе, зароджуються на основі оцінок його з боку інших і лише як наслідок стає безпосередньою реакцією на самооцінку особистих поривів, вчинків, рис характеру. При багатогранному виході початкових оціночних ситуацій знову оживає, самопідкріплюється, генералізується все більш стійке, емоційне самоставлення у вигляді актуального морального переживання. Таким чином, у деяких випадках моральне почуття до себе збуджується внаслідок усвідомленої самооцінки, в інших — стимулює та зміцнює саме її, спираючись в свою чергу вже на спонтанну оцінку свого "Я" у конкретній ситуації.

Усвідомлюючи оціночні самовідносини, ми досягаємо і якості викликаних ними моральних почуттів: усвідомлене знання стає знаним переживанням. У свою чергу, почуття, відчуття стосовно себе та інших нерідко проявляються для нас симптомом прихованої моральної позиції. "У наших думках ми можемо себе обманювати, але відчуття наші скажуть нам, хто ми є: не те, чим би ми хотіли бути, але те, що ми таке насправді" [176, 118]. Водночас, вплив емоційних станів на самооцінку буває і суто негативним, перекручуючи її моральнісний зміст. Так, відчуваючи неприязнь до людини, ми нерідко відштовхуємо її справедливу критику в нашу адресу, зверхньо оцінюємо свої вчинки стосовно її. Занижена або завищена самоповага перешкоджає адекватному сприйняттю чужих оцінок і самооцінок.

Вербалізована самооцінка та її внутрішньоемоційний прояв може суттєво розходитись з глибинними переживаннями, які свідчать про неусвідомлене оціночне самоставлення людини. Вірно, що "емоційні та когнітивні компоненти "Я" завжди співіснують, але кожен з них має свою особисту логіку розвитку, вони взаємопов'язані" [98, 68]. У кожної особи у різних ситуаціях співвідношення раціональних та емоційних граней в установці на "Я" може бути різноманітним. Моральні почуття виникають і перебігають безпосередньо, але це не означає, що вони не підвладні самооцінці, самоаналізу, саморегуляції [175, 98]. Емоційне ставлення до себе звичайно формується спонтанно та меншою мірою підкорене контролю самосвідомості, ніж почуття спрямовані на інших. Але і моральні самопочуття усвідомлюються нами. Чим ясніше, тим краще ми розуміємо необхідність критичної переоцінки "Я", прагнучи виявити моральнісну сутність переживань за мірою їх єдності, щирості діяльності. "Перетворюючи наші почуття на предмет споглядання і роздумів, ми глибше переживаємо їх і вільніше володіємо ними" [45, 273].

Моральні почуття, в яких проявляються інтуїтивно-оціночне ставлення суб'єкта до самого себе, далеко не завжди безпомилкові, — так вважали А. Шефстбері, Ф. Хатчесон, К. Ясперс та ін. Вони можуть бути різною мірою адекватними або неадекватними раціональній самооцінці вчинків. Так, підсвідомо відчуваючи негативне в своїй дії або задумі, індивід у цей час нерідко намагається свідомо виправдати їх або, навпаки, самокритично оцінюючи вчинок, глибини душі прагне пом'якшити власну провину. У будь-якому випадку вчинок несе суб'єкту глибоке моральне задоволення, коли його раціональна самооцінка співпадає з емоційним ставленням до власної поведінки.

Таким чином, у стані і перебудові емоційно-моральнісного ставлення особи до себе провідну роль відіграє оціночнокогнітивний аспект самосвідомості. На відміну від свідомої самооцінки, опосередкованої оцінками інших, емоційне переживання дане нам безпосередньо, хоча й істинна моральна сутність його розкривається за допомогою рефлексії. Початкове моральнісне самопереживання особи, що виробляє емоційне ставлення до неї значущих постатей та груп шляхом навіювання, лише як наслідок стає спонтанним. З іншого боку здатність до співпереживання розвивається на основі усвідомлення індивідом емоційного досвіду, який, в свою чергу, збагачується і глибше усвідомлюється шляхом досягнення складного світу моральних почуттів інших людей. При такому взаєморозумінні і взаємоспівчутті кожен стає "alter ego" іншого, без чого неможливе усвідомлення свого і всіх інших Я. Це є обов'язковою психологічною умовою гуманізму. Генетично найбільш ранньою формою емоційного самоставлення людини є звичайне почуття любові до себе, глибинну основу якого складають потреби самозбереження і самовираження.

У домарксистській етиці "любов до себе", "самолюбство", "егоїзм" трактувалися по різному Платон, Августин-Аврелій, Фома Аквінський, Кант самолюбство зводили до егоїзму, протиставляючи йому почуття обов'язку, любові до ближнього. Демокріт, Епікур, Спіноза, англійські та французькі математики, Фейєрбах і Чернишевський виправдовували любов до себе як важливий мотив поведінки людини і необхідну умову її особистого суверенітету, щастя, гуманного ставлення до інших.

У капіталістичному суспільстві між інтересами виникає антагонізм, який складає основу протилежності альтруїзм — егоїзм. Любов до себе тут проявляється у самолюбстві — егоїстичному почутті, в якому особисте благо нерідко абсолютизується і протиставляється інтересам інших, благу суспільства. Ускладнюючи людину, приватна власність часто породжує в ній егоїзм. Друга форма самозатруднення — неприязнь, відраза, страх і ненависть людини стосовно себе як наслідок розчарування і нездійснення своїх можливостей, нездійснених дій, зради особистих ідеалів, переконань.

Любов до самого себе може й цілком розчинитися у самозреченні суспільного блага. При цьому моральна любов до себе як особи неможлива без гуманного ставлення до людини як до вищої цінності. У свою чергу діюча любов до конкретних осіб не може бути без вимог і поваги до себе як повноцінного члена суспільства. Це підтверджується дослідами психологів, які дійшли висновку: той, хто не вважає себе гідним любові і поваги врешті-решт стає мізантропом, не здатним любити інших.

Марксистська етика в будь-якому випадку оцінює егоїзм як хибну моральну якість, яка проявляється в життєвих установках на досягнення своїх корисних цілей на шкоду іншим індивідам, суспільству, і несумісну з гуманізмом. А егоцентризм у науковій психології розглядається як тимчасовий психічний стан і більш стійка вікова чи індивідуальна особливість людини, спрямована переважно на особисте "Я", яке сприймає світ крізь свої почуття і бажання. Діти до певного віку по-своєму егоцентричні, але далеко не кожен з них стає егоїстом. За несприятливих обставин егоцентризм може стати психологічною передумовою розвитку егоїзму. Егоїстична людина може не бути егоцентриком, якщо добре розуміє інтереси інших, але свідомо нехтує ними. При цьому "Я" стає для особи об'єктом виняткової уваги і турботи, стійкою домінантою, що визначає усі її думки і дії.

Друга форма егоїзму — відраза і ненависть до себе як постійне самопочуття — можливо очевидне лише в патології. Звичайно, ж подібні настрої проявляються як ситуативні короткочасні почуття, викликані загостренням конфлікту між ідеальним і реальним "Я". Нарешті, людина, інколи проявляє пасивне, безпечно-легкодумне або безвідповідально-цинічне ставлення до цінностей власного життя, які набули чи втратили для неї особисту сутність. Подібна байдужість до себе не має нічого спільного з аскетичним самообмеженням, самопожертвуванням в ім'я високої мети і найчастіше співставляється з бездушним ставленням до інших. Зловживанням своїм духовним і фізичним здоров'ям, нехтування внутрішньою і зовнішньою культурою, здоровим способом думок і життя обов'язково повертається втратою особистого достоїнства і розуміння суті буття.

На зрілому рівні духовно-морального розвитку особи емоційно-оціночне ставлення до себе нерідко виступає як складний синтез моральних і естетичних почуттів. Підкреслюючи підвищено-некорисливий характер самоповаги і совісті, Кант відносив їх до "естетичних станів душі" [79, 130]. Дійсно, якщо елементарне почуття, перебуває у полоні глибокої практичної потреби, має лише обмежену сутність, то складніше морально-естетичне почуття свободи, відрізняючись від егоїстичного розрахунку, стає способом широкого соціального самоствердження людини. У цьому плані, наприклад, виправдана гордість на відміну від примітивного самозадоволення чи самолюбства є проявом моральної поваги до незаплямованої честі і людського достоїнства у собі, включаючи морально-естетичне задоволення. Навпаки, почуття сорому пов'язане із страхом перед іншими і відразою до ницості мотивів і мерзенності ідей, що протиставлені ідеалу добра і краси в людині. Стан почуття гордості нерідко виходить далеко за межі особистих заслуг, охоплюючи досягнення широких соціально-етнічних груп, до яких ми правомірно вважаємо себе причетними.

Серед "рефлексивних" моральних почуттів і якостей, безперечно, вагомою у народній самосвідомості залишається естетична цінність скромності. При цьому мається на увазі непоказна соромливість, яка "насправді" є лише замаскованою гординею", а "помірність", взагалі, добровільне обмеження самолюбства людини. Міра скромності визначається межею між покорою і нахабством, самоприниженням і розбещенням, аскетизмом і розбещеністю. Скромність вирізняється повагою особою інших і високою вимогливістю до себе, відразою до лестощів і почуттям власного достоїнства, самокритичності і самообмеженості [6, 130].

Почуття комічного (гумор, іронія, сарказм) дозволяє особі з позиції моральної неперевершеності висміювати, відштовхувати не лише чужі, але і особисті слабкості, недоліки, помилки і вади як випадкові, несуттєві для її натури. Арістотель характеризував іронію як певні переконання в своїх достоїнствах і суперечностях. Гегель відзначав, що "взагалі неможливо нав'язати насмішку тому, хто не має у собі насмішки над самим собою, іронії над самим собою" [48, 71]. Зазвичай самоіронія властива людині душевно стійкій, морально сильній і впевненій у своїй здатності долати моральні дефекти, підніматись над собою. Сміючись над дурницями інших, ми відчуваємо, віддалення від них і в той же час здаємося собі вищими за них, бо "комічне пробуджує в нас почуття власної гідності" [186, 293]. Інколи ми насміхаємося над собою з метою самозахисту від можливих насмішок оточуючих, намагаючись компенсувати недостатній розвиток певних якостей. Сміх над собою буває і недоречним, гірким, саркастичним, безсоромно цинічним. Але лише в аморального індивіда іронія "може доходити до глузливого самобахвальства своїми невдачами", — писав Чернишевський [185, 230]. Між тим, наші невдачі часто зовсім не комічні, а безглузді і трагічні, тому, стосовно них виправданішим стають сором і гіркота, гнів і відраза. Дехто настільки глибоко страждає через недоліки інших та власні, що "у всьому смішному, безглуздому, дріб'язковому бачить одну лише похмуру, важку сторону суперечностей моралі із вищою гідністю людини; невдоволення собою і світом бере в них перевагу над тим, що в гуморі може бути веселим" [186, 293].

Моральна особистість з позиції оптимізму здатна критично оцінювати, переживати і долати особисті недосконалості, не втрачаючи почуття власної гідності і стверджуючи прогресивне, моральне ставлення. Безпосередньо завдяки самоіронії ми радісніше і рішучіше розлучаємося з негативним минулим, вилучаючи з себе застаріле. У цьому розумінні іронія над собою виступає як своєрідна форма самокритики. Почуття гумору стосовно себе, що здатне підніматись над особистими недоліками, — ознака високої культури самосвідомості і духовної сили людини.

Найбільш загальним емоційно оціночним ставленням особи до себе самої і оточуючого її світу складає стан щастя, яке синтезує інші позитивні почуття. Досягнення щастя завжди було і залишається однією із фундаментальних потреб і мети життя людини.

Щастя як відносно стійке внутрішнє задоволення людини всією своєю життєдіяльністю або окремими її моментами зумовлене сукупністю зовнішніх обставин соціальним макро- і мікросередовищем. Індивідуальний зміст щастя визначається багатством потреб і вмінь, бажань і прагнень, інтересів та цілей, принципів та ідеалів, уподобань та очікувань людини, тим, яку сутність вона вкладає в особисте життя, у чому вбачає своє покликання і призначення. Залежно від того, чим і ким люди найбільше дорожать, вони можуть знаходити своє щастя у праці і знаннях, у дружбі і коханні, сім'ї і дітях, здоров'ї і достатку, успіху і повазі і т.д. Емоційні форми переживань щастя, його сила, глибина, протяжність залежать від того, якою мірою реалізуються ці ціннісні орієнтації, наскільки вони значущі для особи. Суб'єктивно щастя як важливий емоційний компонент самосвідомості характеризує цілісне переживання духовного підйому особи — радість особистого буття. Водночас воно може бути короткочасним станом, довготривалим процесом, глибинним самопочуттям. у ньому дивно переплітається індивідуально-психологічне, загальнолюдське, абсолютне і відносне, статичні і динамічні моменти.