Розділ «ВСТУП ДО ЕСТЕТИКИ»

У добу Відродження художнє мислення зосереджує увагу на пошуках законів людського сприймання та переживання явищ реального світу. В основу цінності мистецтва покладено характер його сприймання, а саме — покуття задоволення або незадоволення, тобто принципи, вироблені ще у добу Середньовіччя, але конкретизовані з огляду на зміну уявлень про призначення мистецтва.

Доба Просвітництва (ХIV—ХVI ст.) мала особливе значення для творення кола проблем нової науки про чуттєву культуру. Філософи-просвітителі вирізнялися новим поглядом на людину — "природну" істоту, наділену багатством розумових і чуттєвих здібностей. У цю епоху досліджували природу людської здатності судження як духовну якість суб'єкта небайдужості, сутність та діалектику об'єктивного й суб'єктивного у змісті категорії прекрасного. Центральною, поряд з прекрасним, у цю епоху розглядають категорію "гармонія", що дає змогу розкрити характеристики природи, мистецтва, духовного світу людини в діалектиці емоційного та раціонального, об'єктивного та суб'єктивного.

У добу Просвітництва категоріального значення набуває поняття "смак". Предметом дослідницької уваги стає аналіз суспільної ролі мистецтва, вплив різних його видів на моральне удосконалення особистості. Саме в цю епоху естетика виокремлюється в особливий вид філософського знання, самостійну філософську науку. Розвиток її зумовлений просвітницьким ідеалом людини — доброї за природою, а зло, наявне у світі, пояснюється недосконалими законами та відсутністю належного виховання. Мистецтву в цьому зв'язку належить функція духовного наставника, що удосконалює почуття та позитивно впливає на мораль суспільства.

Остаточно статус самостійної науки естетика здобуває завдяки працям класиків німецької філософії: І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля. І. Кант, наприклад, сформулював ідеї краси як "вільної гри видимістю". У такий спосіб набув визначеності предмет естетики. Ним постала краса, що живить дух, причому красу розглядали не певним суб'єктивним утвором, а відображенням істини. І. Кант основною категорією естетики вважав "доцільне", виявом якого постало прекрасне. В естетиці І. Канта прекрасне — провідна естетична категорія. Важливе значення мали також ідеї зв'язку прекрасного та морального у мистецтві, визначення поняття естетичного ідеалу в мистецтві як чуттєвого вияву ідеї. Не менш важлива роль належала класифікації видів мистецтва, здійсненій на основі аналізу специфіки способів виразу естетичних ідей, тобто краси у тих або інших видах мистецтва. Філософський романтизм Ф. Шеллінга вбачає естетичне вищою формою духовного досвіду, що звернене до цілісної людини і є цілісним втіленням ідеї. Мистецтво вчений , розглядає як сферу, в якій долається протилежність теоретичного та мораль-' но-практичного начал, розрив свідомого й без свідомого. Г. Гегель розвиває ідею естетики як філософії мистецтва. У його естетиці мистецтво вперше постає не просто набором художніх феноменів, а набуває характеру системи відображення ідей певних історичних епох художніми засобами. Він розглядає мистецтво як основний предмет та основну проблему естетичної теорії. З погляду художньої творчості досліджується велике коло питань теорії естетичного: поняття прекрасного, естетичного ідеалу, творчої особистості митця, природи таланту та генія, художнього формування й естетичної цілісності твору, проблема символу і под.

Естетична теорія XX — початку XXI ст. — період культури постмодерну, характеризується втратою свого предмета, оскільки естетика постмодернізму принципово анти-систематична, свідомо еклектична, спрямована на розхитування понятійного апарату класичної естетики, її принципів, норм і критеріїв.

Отже, аналіз становлення предмета естетики в історії філософського знання дає змогу дійти висновку, що основне коло проблем, котрі визначилися як проблеми естетики, це: краса онтологічна та краса в мистецтві; прекрасне як категорія естетики, художньо прекрасне, естетичне переживання краси мистецтва, суспільна роль мистецтва, зв'язок морального та прекрасного; мистецтво як історичний феномен; художній талант і геніальність, їх творчо-формуюча природа.

Відтак філософія стала теоретичною основою естетичного знання та заклала фундамент подальшої розробки естетичної проблематики, сприяючи становленню естетики як самостійної науки. Особлива роль у цьому належала, як уже згадувалось, працям О. Баумгартена, І. Канта, Ф.Шеллінга, Г. Гегеля.

1.3. Проблематика й основні завдання естетики як науки

Сучасна естетика становить цілісну систему знання, що утворює його своєрідність і засвідчує про нього як про особливий тип духовного досвіду, що потребує осмислення його специфіки та засвоєння суспільством. Сучасна естетична теорія вирізняється своєрідністю проблематики, стверджуючи себе цілісною системою знання. Це знання відображає творчу сутність людини у самоцінності її виявів і цінність цих виявів у їх наслідках — художніх феноменах. Останні уособлюють творчу природу ставлення людини до світу як самоцінного та власну потребу реалізувати творчі уміння у формуванні внутрішньо-доцільних предметних форм у вільній взаємодії з красою природних форм безвідносно до якоїсь суто практичної потреби.

Сфера естетичного постає самоцінною у тому сенсі, що її мета — не конкретний, практичний інтерес, не матеріальна, життєва потреба, а потреба духовна: переживання краси, доцільності предметних форм, духовних станів, явищ і подій у їх самоцінному вияві, тобто у сенсі цінності їх як джерела живлення, а отже — життя почуттів. До того ж, оскільки природа естетичного пов'язана з практичною незацікавленістю відношення, воно є свобідним: почуття організуються предметом небайдужості, живляться ним і розгортаються нюансами життєвості, злагоджено рухаючись за "своїм" предметом. Поза цим, поза конкретним предметом небайдужості, вони не могли б виявитися саме такими рисами, нюансами, або загалом людина не здійснила б себе у переживанні явища. Чим багатший досвід переживаючого відношення до явищ навколишнього світу в його безконечному розмаїтті, чим більший світ художніх скарбів, що живлять почуття особистості, тим її духовний світ прекрасніший, наповненіший і досконаліший. Вона починав жити спілкуванням зі світами інших людей, повнитися почуттями небайдужості, милуватися виявами людських якостей героїв мистецтва, нюансами естетично-художньої майстерності митця у зображенні тих або інших подій, характерів, настроїв, переживань. Світ досконалості входить у світ сприймаючої особистості, стаючи її світом, а отже, вона живе, мислить, переживає разом з усім людством у його теперішньому, минулому та майбутньому.

Уточнюючи наведене на самому початку нашої лекції визначення естетики, дещо розширюючи його, доходимо висновку: естетика — наука про закони образно-формуючого та ціннісно-переживаючого відношення людини до дійсності. У цьому визначенні відображено дві найважливіші структурні складові естетики як науки. По-перше, специфічна — образно-формуючий спосіб об'єктивації духовного досвіду. По-друге, ціннісно-переживаюче ставлення до дійсності. Стосовно першого аспекту специфіки естетичного, то у ньому досвід набуває невідчужених, цілісних, чуттєво даних форм. Достатньо порівняти образи-поняття, що відбивають досвід пізнання людиною світу в системі наукового знання й образ художній, аби переконатися в цьому. Якщо образ-поняття "призначений" для розсудку, то образ художній задіює досвід почуттів, уяви, фантазії, причому тут наявні й розсудкові знання. Завдяки їм ми здатні відрізняти якості об'єктів і виносити ціннісні судження про них. Зрештою, образ художній — це багаторівневе буття ідеї завдяки повноті його чуттєвого вияву. Другий аспект специфіки естетичного — відношення переживання — відображення цілісності духовних структур особистості в процесі відношення до предмета. А саме: активна долученість розуму і почуттів до предмета, що викликав своїми ціннісними якостями стан небайдужості, й активна співучасть у бутті предмета чи то як позитивного, чи як негативного. З огляду на те, що йдеться про небайдужість, зумовлену не практичними життєвими потребами, а про небайдужість практично незацікавлену, тобто зумовлену духовними потребами, правомірно стверджувати, що естетична небайдужість є основою духовності. Український естетик А. Канарський, визначаючи вихідні засади духовності, подає логічні й естетичні виміри понять "небайдужість" і "байдужість". За байдужістю він простежує "страшний стан людини", "вірогідно, в прояві такого стану міститься вияв власне соціальної смерті. Жити і бути байдужим до життя не можна без того, щоб не померти заживо (не обов'язково фізично), не перетворитися на живий труп, позбавлений саме людських спонук і прагнень" [4, с. 115]. Стан небайдужості філософ визначає як стан здійснення людиною повноти своєї людської природи, що постає самоутвердженням творчої сутності в красі. Чим багатший пізнавальний досвід, тим глибші переживання, адже більше віднаходиться нюансів неповторності вияву життєвості феномену, що став предметом переживання. Отже, естетичне є реальним за двох умов. Перша: наявність феноменів, котрі життєвістю, своєрідністю її виявів розкриваються як виразні, такі, що розгортають життєвість у переконливій доцільності. Друга: наявність суб'єкта — носія здатності сприймати, формувати доцільний образ предмета, тобто адекватний його якостям, і відповідно реагувати на ці якості.

Визначимо основні проблеми, які становлять систему естетичного знання. Перша проблема, що є фундаментальною основою естетики як науки, — це категорія "естетичне". її варто визначати з огляду ролі в системі естетичного знання як "метакатегорію", або засадним у категорію. Дослідити її сутнісні ознаки надзвичайно важливо ще й тому, що доречне та недоречне використання поняття "естетичне" спричиняє його нівелювання. Розглядають естетичне середовище, естетичну поведінку, естетичний вигляд, естетично виконану зачіску та ін. Тим самим, філософська категорія для означення творчої сутності небайдужого ставлення людини до світу розчиняється у буденному слововжитку, втрачаючи категоріальний вимір. Естетичне є мета-категорією, оскільки відображає закономірності духовно-творчого відношення до світу як вільної взаємодії інтелектуальних структур людини та виразних форм дійсності. Тобто, естетичне — особливий вид відношення: воно розгортається як вільна взаємодія почуттів та розсудку зі "своїм" предметом.

Другий блок проблем — проблеми естетичної свідомості. Специфіка естетичного відношення конкретизується в її своєрідності — особливої форми суспільної свідомості у поняттях: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал, естетична теорія. Саме названі форми розкривають естетичну свідомість як складний духовний витвір у його відмінностях від міфологічної, релігійної, наукової, політичної, моральної, правової форм свідомості. Між собою форми естетичної свідомості співвідносяться, утворюючи гармонійну самоорганізацію духовних структур, спрямованих на сприймання, переживання, оцінювання та судження про буття виразних форм дійсності відповідно до їх гармонійної у собі доцільної життєвості. Рівень досконалості почуття — "істина почуттів" об'єктивується в діяльності естетичної оцінки. Остання виявляє рівень досконалості естетичного смаку й ідеалу.

Третій блок проблем, котрі утворюють зміст естетичної теорії (естетичного знання), — це категорії естетики. До основних естетичних категорій належать: прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. Сучасна наука вирізняє також модифікації головних естетичних категорій. Це гармонія, краса, грація, ідеал, драматичне, героїчне, гротеск, іронія. Виділяють також категорії художньої творчості: мистецтво, наслідування, образ, алегорія, форма, смак (художній) [10]. Категоріальне знання в естетиці має ту своєрідність, що в ньому закріплюється досвід закономірного у переживаючому ставленні людства до явищ духовного досвіду, об'єктивованого в художніх феноменах.

Четвертий великий блок проблем, котрі становлять зміст естетичного знання, — мистецтво як специфічний вид людської діяльності. Мистецтво — це об'єктивований у системі художньо-образної мови досвід цілісної життєвості почуттів у закономірностях їх вияву в формах художньої досконалості. Цей блок проблем охоплює ґенезу художньої здатності людини як родову її характеристику, своєрідність образної мови мистецтва. Він поєднує у собі багатство засобів художньої виразності в переданні людських почуттів, що зумовлює становлення багатства видової специфіки мистецтва, досліджує основи цілісності мистецтва як доцільної у собі виразної життєвості, й чинники, що зумовлюють цю виразність, розкриває багатство історичного життя мистецтва, а відтак — своєрідність його художньої мови та видової специфіки на кожному історичному етапі. У зв'язку з проблемою історії художнього розвитку розкриваються його закономірності, котрі, відповідно, вкладаються у систему методів, течій, напрямів, стилів, манер. Художня творчість — це витвір таланту і генія, природа якого потребує дослідження теорії естетики.

Зрештою, проблеми теорії естетики — дослідження закономірностей творення краси у людських взаєминах, краси середовища, краси побуту, краси виробничої діяльності, доцільної краси предметності, створеної людиною. Це проблеми, що обґрунтовують засади наповнення людського життя красою, виразними доцільними формами. Над-завдання естетики — формувати гармонійну цілісність духовного світу особистості системою духовних цінностей, що утворюють компетенцію науки естетики. В естетиці людина постає і метою, і засобом творення досконалості як найвідповіднішого способу само-здійснення роду людського.

Отже, естетика — це методологія почуттєвої культури, теорія доцільно-формуючих здібностей людини. Це методологія художньої творчості. Основним предметом естетики є мистецтво, адже воно концентрує досвід чуттєво-досконалого переживання буття світу Людини та втілення його досконалими, чуттєво явленими засобами: системою цілісних художніх образів мистецтва.

1.4. Естетика — філософська теорія виховання

Естетика є найефективнішою теорією виховання, оскільки вона оперта на свободу творчої взаємодії суб'єкта з предметом небайдужості. Це зумовлено самою природою предмета, що постає засобом впливу на особистість. Він цікавий, захоплюючий, він "пропонує" себе, не примушуючи до спілкування, яке було б нецікавим. Навпаки, у спілкуванні особистість почувається вільною, оскільки жодної "практичної" мети не має, а лише перебуває в духовній взаємодії з небайдужим для себе предметом й отримує від цього задоволення. Задоволення від спілкування — це його основна мета. Однак таке спілкування — духовний процес, адже суб'єкт переживає художнє явище, захоплюється ним, розгортається в почуттях нюансами станів, спричинених твором мистецтва чи спогляданням виразних явищ природного світу, що зумовлюють своєю величчю піднесеність почуттів. Такі ж почуття естетичної насолоди здатні викликати прекрасне володіння спортсмена власним тілом під час майстерного виконання спортивних вправ, виразність форм природних предметів, явищ і под. Мистецтво та виразні явища дійсності "пропонують" себе — свою життєвість як джерело живлення почуттів. Тому вони не здійснюють жодного примусу над сприймаючою особистістю, формуючи внутрішні структури непомітно для самої сприймаючої особистості. Виразні форми, звукові й кольорові сполучення не лише налаштовують органи сприймання на їх розуміюче переживання. Для того щоб гармонійні явища стали предметом переживаючого ставлення, потрібно щоб самі духовні структури організувалися їхніми якостями, тобто формувалися згідно зі законами гармонії, міри, по рядку, врівноваженості та ін. Вони формуються у "вільній грі видимістю". Відтак доцільні форми, виразні звуки, пропорційні відношення, кольорові сполучення входять у світ особистості як органічний світові спосіб його буття. Так само людські стосунки, що ґрунтуються на злагоді, толерантності, взаєморозумінні, постають органічною людині формою відношення і для свідомості, й для практики само-здійснення у стосунках. Естетика, яка досліджує ці закономірності, дає об'єктивні висновки стосовно формуючої ролі естетичного, тобто переживаюче-небайдужого ставлення до світу.

На основі об'єктивного процесу формування (вдосконалення) духовних структур особи відбувається здатність гармонійної взаємодії різних граней її особистості: почуттів, уяви, фантазії, розсудку, даючи змогу вибудовувати асоціативні ряди відношення якостей, форм та їх сторін у творчо-формуючому ставленні до світу. Вміння сприймати предмет цілісно й утримувати його складники, тобто його структуру, будову, формує увагу, образну пам'ять, що є особливістю художнього типу мислення. За умови систематичного спілкування з предметами небайдужості художня пам'ять здатна розвиватися й удосконалюватися, утримувати образ предмета небайдужості в його найдетальніших життєвих виявах, отже, має асоціативні властивості. Стикаючись з іншими предметами, явищами, художніми феноменами пам'ять не лише підказує їхню подібність або відмінність, вона надає їм символічних значень, залучаючи уяву, фантазію, асоціативну пам'ять. Творчі вміння щоразу вдосконалюються, збагачуючись досвідом, що породжений почуттям небайдужості й мобілізує пам'ять на їх закріплення, зберігання та подальшу активізацію у творчому процесі. Це тим паче важливо й актуально, оскільки людський розум постійно перебуває в стані творення образів реальності, що входять у нашу свідомість не як фізична реальність, а як символічний світ. Адже діяльність інтелектуальних структур людини — це перетворення, переформування реальності завдяки її символізації. Сучасна наука, досліджуючи природу мисленнєвих здібностей людини, розглядає символізацію як основну потребу людини, властивість, притаманну лише людині. Мозок постійно перебуває у стані формування ідей — переробки з матеріалу чуттєвих вражень, попередніх знань і уявлень, нових образів-символів [6, с. 41]. Процес становить собою творення специфічної людської реальності, тобто ідеальних образів реальності поряд із фізичною реальністю природного світу як такого.