Термін (дефініцію) середовище життя (життєвий простір) впровадив у психологічну науку ще К. Левін у концепції психології поля. Відповідно автор тлумачив її зміст як загал динамічних стосунків між тими факторами (силами), які діють поза особистістю в її оточенні, в якому і для якого вона є обов'язковим і активним компонентом.
К. Левін трактував людину як цілісність, що діє під впливом визначених потреб у своєму оточенні. Його різні компоненти і позитивні, і негативні одночасно її притягують і відштовхують у різних напрямах. Відповідно чинником, який регулює поведінку людини в оточенні, передусім, є її воля, а також почуття, які здійснюють регулятивний вплив.
Для аналізу порушеної нами проблеми проекологічного виховання істотним розглядаємо здійснений ученими поділ життєвого простору дитини на психологічну й особистісну складові. За такого підходу психологічний простір є віддзеркаленням реляцій дитини з її оточенням, що є для неї ціннісно значущим. Скажімо, в ситуації, коли дитина перебуває на занятті, а, насправді, думає чи згадує щось інше, важливіше для неї на цей момент. Чинники впливу, які застосовує педагог у такій ситуації є для дитини малозначущими. Власне, спираючись на концепцію К.Левіна, напрацьовано проекологічну концепцію, яку в зарубіжній літературі трактують як концепцію середовища.
Упродовж тривалого часу поняття “життєве середовище” використовувалось, насамперед, ученими в галузі соціології, а щодо педагогіки, то дефініцію “життєвий простір” запроваджено і реінтерпретовано у “життєвий простір” з тим, щоб не окреслювати його контури як середовища, натомість представити як необмежений простір, відкритий витвір, з якого і в якому функціонує виховне середовище водночас із суспільним, фізичним, темпоральним (у тому числі історичним), символічним, психологічним, інформаційним, моральним, трансцендентним та ін. Життєвий простір перманентно модифікується унаслідок мінливості освітніх парадигм, відтак зміст проекологічного виховання теж змінюється, впливаючи на людину упродовж усього її життя і, здебільшого, в її локальному оточенні.
Чимало дослідників наполягають на тому, що педагогічне середовище, яке утворюється й видозмінюється в руслі психолого-педагогічних інновацій, сьогодні успішно долає межі традиційних технологій, зберігаючи основи лише класичних моделей і концепцій. Натомість щодо найближчого (локального) оточення, можливим є забезпечення дії постійних умов, які необхідні для кожної дитини (людини). Власне, вони й гарантують їй безпечність, право на особистий простір, можливість налагоджувати родинні й соціально значущі зв'язки та відносини тощо.
Очікування кожного педагога неподільні із тією стратегією освіти загалом і проекологічної, зокрема, яку обстоює соціум на певному етапі його розвитку. Відповідно мовиться, насамперед, про екологію малої батьківщини, нашої Батьківщини і далі – аж до екології Всесвіту. Отже, актуалізується проекологічне виховання особистості, яке покликане дбати про довкілля не лише на локальному рівні, а й значно ширше. Цілком очевидно, життєвий простір кожної людини є водночас простором для її ціложиттєвого і безперервного навчання, виховання та розвитку. Власне, таке розуміння і до певної міри зрівноваження означених вище двох понять актуалізує можливість різностороннього виховання дітей тими чинниками, які для них є притаманними. А це, насамперед, вплив специфічних особистісних якостей, як от: відвертість, самостійність, готовність до самовираження. Відповідно вони і стимулюють екологічний розвиток кожного вихованця, створюючи адаптоване поле для його безпосередньої діяльності в природі. Унаслідок цього, у дитячій психіці віддзеркалюється практична значущість очікуваних рис унаслідок виховання чи самовиховання. Діалектичний взаємозв'язок між життєвим простором дитини й тими змінами, що відбуваються з нею під його впливом, зумовлює розвиток усіх сфер її особистості. Він виявляється у таких вимірах: холістичний (структурна, функціональна, організаційна цілісність особистості, що забезпечує динаміку виховання очікуваної якості); простір (найближчий та віддалений), значущий, сутнісно важливий для дитини (врахування індивідуальних зацікавлень, запитів і потреб кожного вихованця); суб'єктивно-об'єктивний, що сприяє усвідомленню свого “Я”, ієрархії цінностей і субординації у відносинах із однолітками і старшими людьми. Загалом це забезпечує оптимальні умови для розвитку в дошкільному віці.
Отже, розглянемо не лише актуальні підходи до тлумачення сентенції “середовище”, а й навчання в середовищі, його генезу, основні структурні елементи і умови, що забезпечують його реалізацію. Важливим розглядаємо також і детальний аналіз функцій, які здійснює це навчання, насамперед – опікунської. Вона виявляється у тому, як кожен вихованець відчуває і реагує на підтримку (допомогу), яку може одержати (надати) в найближчому не лише природному оточенні, а й у тому числі – суспільному. Особливо переконливо це виявляється, коли дитина відвідує дошкільний навчальний заклад чи будь-яку іншу установу, налагоджує контакти і взаємодію з чужими для неї однолітками та дорослими особами. Оптимальний варіант навчання дитини в середовищі та засобами середовища створює позитивні умови для формування генерації здорових людей – громадян своєї країни, які в подальшому будуть творити сприятливе та екологічно безпечне натуральне середовище буття не лише для себе, а й для наступних поколінь. Це дуже важливо усвідомлювати не лише фаховим педагогам, а, насамперед, батькам.
Для здійснення особистісного розвитку дитини шляхом її навчання в середовищі необхідними є такі залежності: середовище-дитина-її навчання й розвиток у неподільній динамічній єдності. Можна наведену залежність обґрунтувати глобально, на основі голістичного підходу. Природно, що він є досить складним, оскільки передбачає не лише синтез досягнень чималої кількості характеристик розвитку, а й їхню локалізацію щодо певного, якогось його одного показника щодо певної дитини. Процедурно кожний підхід є досить складним, отже, не кожен педагог чи хтось із батьків готовий до його реалізації.
Вихователь дітей дошкільного віку може зосередитись на констатації виключно біологічних чи суспільно значущих показників розвитку вихованця, як от: інтеракційні, структурно-функціональні чи екосистемні та ін. Такий підхід передбачає його досить широку поінформованість про поступ дитини. Отже, аналогічно до попереднього, теж є синтезом чималої кількості її характеристик. Можемо констатувати, що така метатеорія ініціює запитання, а чи завжди це можливо в умовах ДНЗ? Очевидно, що для дослідника, експериментатора відповідь позитивна, а щодо повсякденного керівництва навчанням і розвитком вихованця процедура переобтяжена, адже неможливо визначити реальні показники впливу на поступ дитини з боку усіх чинників соціобіосфери.
Отже, цілком об'єктивно, що в останні десятиліття саме цей аспект перебуває у полі зору педагогів і психологів, які уважно стежать за ґенезою поступу дитини сенситивному періоді її особистісного розвитку. Адже саме набуті чи сформовані основи особистості в дошкільні роки є базисними для подальшого життя кожної людини. Таким чином, визначаючи їхню беззаперечну важливість, актуальним є чітке визначення й обґрунтування не лише механізмів впливу середовища на особистість, а й відмінностей в її реагуванні на цей вплив. Відтак і лише за такого підходу, можемо говорити про добір змісту, його структурних елементів, їхніх властивостей і т.д., що загалом і забезпечить здійснення індивідуального та диференційованого (особистісно орієнтованого) підходів до проекологічної освіти дітей.
Синтез понять “навчання” і “середовище” відзеркалено у наведеній вище дефініції “навчання в середовищі” (“середовище навчання”, “дидактико-розвивальне середовище”). Це дає нам підстави вести розмову про такий різновид навчання, у моделі якого стрижневим: а) елементом, б) умовою і в) результатом повинно стати середовище.
Зупинимось ширше на аналізі низки підходів до тлумачення наведеної тріади, які вже почасти з'явились у літературі не лише за рубежем, а й в Україні. Вони не є однозначними, у них представлено дещо різне авторське бачення учених, отже, різняться за формою, змістом і методологією.
Вузьким, традиційним, тобто спрощеним розглядаємо тлумачення, в якому представлено його як “навчання в середовищі”, тобто і насамперед – це формування основ, обумовлених зв'язками і залежностями, які існують у світі живої та неживої природи. Обидва наведені терміни в одній дефініції, а також поширення їхньої компетенції на дві умовні категорії буття природи – жива і нежива, є досить вузькими, вони абсолютно не спроможні представити всю широту, апріорі, можливих залежностей, значень і змісту, які безальтернативно супроводжують дитину під час життєдіяльності в середовищі, а не лише її навчання в (на) ньому.
Дещо іншим є наступний підхід до означеної дефініції, а саме – його трактування як “неформальне навчання у середовищі”. Чимало дослідників розглядають навчання як досить локальний процес, хоча воно є широким поняттям і виявляється у різних вимірах, значеннях і контекстах. Найбільш узагальнено це поняття окреслює неформальне навчання дітей, молоді та дорослих, оскільки воно детерміноване реалізацією потреб локального середовища чи локального соціооточення. Такими можуть бути індивідуальні, групові чи колективні потреби, відтак – потреби економічні, культурологічні, політичні та інші.
Таким чином, можемо розглядати навчання дітей у середовищі і як самонавчання, адже кожен вихованець його сприймає вибірково, впливає на нього як і воно на нього теж діє вибірково, виконуючи, до певної міри, індивідуалізовані функції в самоосвіті. У такий спосіб актуалізується самоактивність дитини як рушій її особистісного розвитку, а також розвитку цілої (цілих) груп дітей на засобах диференціалізації їхніх можливостей і потреб. Локальне середовище є джерелом навчання в середовищі (зміст, форми, об'єкти і явища довкілля). За такого підходу до навчання особливого значення набуває концепція вивчення “батьківщини”, тобто малої батьківщини. Саме її виразниками є соціально-побутові та національно-культурні особливості. Сукупно вони репрезентують психофізичний простір не лише для поглибленого вивчення, а й для самовираження кожної особи як і цілих груп на тлі оточуючої їх дійсності.
Мала батьківщина, тобто приватна батьківщина, є досить складної стрктурою, що охоплює інтелектуальний, дієво-практичний та побутовий потенціал кожної особи, який функціонує в неподільності з усталеними традиціями. Таку структуру увиразнюють певні символи, складені про неї легенди і бувальщини, а також матеріальні цінності у формі музеїв, культових споруд (собори, церкви, монастирі та ін.). Таке трактування сутності “малої батьківщини” обумовлює її позитивне використання в навчально-соціалізуючій діяльності педагогів і батьків. Фундаментальність впливу всіх складників “малої батьківщини”, формування в таких умовах картини Світу кожного вихованця закладає підвалини його філософських поглядів, суспільних і політичних переконань, збагачує ментальний фонд на майбутнє.
Стрижневими у діяльності педагога радимо обрати такі концепції:
• людини: особа, яка бере активну участь у пізнаванні світу природи, є відповідальною за свої дії та поведінку, може здійснювати самоконтроль і давати оцінку вчинків, працювати в групах з іншими однолітками на паритетних засадах, взаємопорозуміння та солідарності;
• відвертості: вміння висловлювати свої задуми, мрії, коментувати вчинки і обстоювати свої думки, наводити аргументи, спираючись на чужий і вже на власний досвід;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Еко-око: дошкільник пізнає світ природи» автора Лисенко Н.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Життєвий простір дитини дошкільного віку: екологічний вимір“ на сторінці 1. Приємного читання.
