РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ, ЗАВДАННЯ ТА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АГРОХІМІЇ

Дослідження з вивчення умов росту й розвитку рослин в Україні розпочалися у XVIII ст., коли було організовано так звані аптекарські городи та акліматизаційні сади.

1844 р. було створено Головне училище садівництва Росії (нині – Уманський національний університет садівництва). Тут було організовано дослідне поле для вивчення сівозмін, агротехнологій вирощування різних культур, випробування сільськогосподарських знарядь, а також різних засобів удобрення, створено сільськогосподарську лабораторію (1900), побудовано вегетаційний будинок (1902).

1881–1902 pp. під керівництвом активного організатора дослідної справи, професора Харківського університету Анастасія Єгоровича Зайкевича (1842-1931) було організовано 37 дослідних полів, що мало велике значення для розвитку агрохімічних досліджень в Україні. Він одним із перших встановив, що чорноземи, незважаючи на високий вміст гумусу, добре реагують на внесення мінеральних добрив. Перший запропонував вносити у рядки буряку цукрового суперфосфат, вивчав залежність урожаю від сортів, обробітку ґрунту та інших чинників. Організовані А. Є. Зайкевичем деякі дослідні поля, але вже в іншому статусі, діють і понині. Так, Полтавське дослідне поле (нині науково-дослідна станція) було створено 1864 р., а 1898 р. тут закладено досліди із беззмінними посівами жита, які тривають досі.

Наприкінці XIX–початку XX ст. в Україні організовано мережу дослідних установ, у програмі досліджень яких важливими були питання ґрунтознавства та агрохімії. Великого значення набули колективні досліди, що організовувалися сільськогосподарськими товариствами і навчальними закладами, повітовими земствами, дослідними полями та дослідними станціями. Значно поширилися колективні досліди в Катеринославській, Київській, Полтавській, Чернігівській та інших губерніях.

Для керівництва дослідною роботою в колективних полях було створено три мережі сільськогосподарських дослідних установ під керівництвом першого директора Харківської дослідної станції Б. М. Рождественського (1878–1943), який розробив методи польових досліджень сільськогосподарських культур, вивчив дію суперфосфату та селітри на продуктивність буряку цукрового, безпосередньо завідував Катеринославською мережею дослідних установ.

1901 р. було створено Київську мережу дослідних установ під керівництвом О. І. Душечкіна (1874–1856) у п'яти бурякосіючих губерніях. Керуючи Київською хімічною лабораторією, він вивчав природу фосфорних сполук ґрунту, застосування фосфорних добрив, одним із перших дослідив роль мікроорганізмів у перетворенні поживних речовин ґрунту. Обґрунтував їх вплив на врожай, запропонував ранньовесняне підживлення озимих культур азотними добривами, вивчав форми і динаміку елементів живлення в ґрунті, їх вплив на якість урожаю. Був професором, завідувачем кафедр агрохімії Уманського і Київського сільськогосподарських інститутів.

З метою налагодження методичного керівництва дослідною роботою Київської мережі 1912 р. відкрито Миронівську, а 1914 р. – Уманську дослідні станції.

Третьою дослідною установою була Подільська станція, що мала відкриту 1904 р. контрольно-насіннєву і дещо пізніше – хімічну лабораторії.

У цей період українські вчені працювали особливо плідно:

М. А. Єгоров (1879-1942) – перший директор Сумської дослідної станції – вивчав живлення рослин зольними речовинами, досліджував роль фосфатів у їх живленні, розробив способи застосування фосфорних добрив на різних типах ґрунтів, вивчав різні типи парів, їх удобрення, розробляв показники окультурення чорноземів.

Е. П. Вотчал (1864–1937) створив школу фізіологів у Києві. Вивчав проблеми руху води в рослинах і фізіологію розвитку буряку цукрового.

К. Д. Глінка (1867–1927) – завідувач кафедри ґрунтознавства в Новоолександрівському сільськогосподарському інституті (нині – Харківський національний аграрний університет), президент Міжнародного товариства Грунтознавців.

К. К. Гедройц (1872–1932) – ґрунтознавець, агрохімік, президент Міжнародної асоціації ґрунтознавців, засновник вчення про вбирну здатність ґрунту, висунув гіпотезу про осолоділість ґрунтів Дніпровської западини. Упродовж 1918– 1929 pp. завідувач агрохімічним відділом Носівської дослідної станції, де розробив методи боротьби з солончаками і солонцями.

О. Н. Соколовський (1884-1959) розробив теоретичні основи природи колоїдної частини ґрунту, запровадив у виробництво способи поліпшення агровиробничих властивостей солонців, доклав багато зусиль до підготовки наукових кадрів і вдосконалення системи вищої сільськогосподарської освіти.

П. А. Власюк (1905–1980) – відомий вчений у галузі агрохімії, ґрунтознавства і фізіології рослин. Випускник Уманського сільськогосподарського інституту, завідував кафедрами агрохімії в Уманському і Київському сільськогосподарських інститутах, був директором Інституту фізіології рослин і агрохімії, обирався президентом Української академії сільськогосподарських наук.

Інтереси вченого були досить різнобічні. Він вивчав питання хімії ґрунтів, агрохімії, фізіології рослин і мікробіології. Його дослідження були тісно пов'язані з практикою сільського господарства. Академік П. А. Власюк по праву вважається основоположником учення про мікроелементи і мікродобрива в Україні. Він залишив багату наукову спадщину: близько 2000 наукових праць, 45 монографій, брошур, навчальних посібників. Підготував майже 200 кандидатів і 28 докторів наук.

Μ. К. Крупеький (1903–1986) – випускник Уманського сільськогосподарського інституту. Відомий учений у галузі агрономічного ґрунтознавства, фізико-хімії ґрунтів і агрохімії. Працював директором Інституту ґрунтознавства та агрохімії ім. О. Н. Соколовського, де під його керівництвом було створено концепцію і методичні основи великомасштабного обстеження ґрунтів, узагальнено їх агрохімічні показники, запропоновано районування території України за ефективністю застосування добрив під основні сільськогосподарські культури. Підготував більш як 100 кандидатів і 9 докторів наук з агрохімії та ґрунтознавства.

О. М. Грінченко (1904–1998) – випускник Уманського сільськогосподарського інституту. Вивчав взаємодію природних чинників родючості ґрунтів та їх вплив на продуктивність культур. Працюючи ректором Харківського сільськогосподарського інституту, багато уваги приділяв підготовці кадрів.

С. С. Рубін (1900–1985) – працював завідувачем кафедри загального землеробства Уманського сільськогосподарського інституту. Глибоко і всебічно вивчав умови мінерального живлення плодоягідних та овочевих культур, розробив систему їх удобрення й утримання ґрунту в садах, займався питаннями обробітку ґрунту під польові культури та їх удобрення. 1928–1930 pp. брав участь у закладанні та подальшому проведенні найдавнішого у світі досліду з утримання ґрунту в садах, що нині є національним надбанням України.

П. Д. Попович (1927–1989) – випускник Уманського сільськогосподарського інституту. Розробив систему удобрення садів на схилах, удосконалив діагностику живлення плодоягідних культур і на її основі – систему застосування добрив у садівництві.