Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— А чи правду кажуть, що той помер? — запитав третій муляр.

— Це, бач, багатії так кажуть; той нагнав на них страху!

— Тепер не те, що було при тому. Тоді справи добре йшли! І подумати тільки, що його зрадили його ж маршали! От кляті зрадники!

Жульєна трохи втішила ця розмова. Він пішов далі по алейці і, зітхаючи, міркував:

«Ось він, єдиний володар, якого народ не забуде!»

Надійшли іспити. Жульєн відповідав блискуче: він бачив, що навіть Шазель хоче показати всі свої знання.

Першого дня екзаменатори, призначені славетним старшим вікарієм де Фрілером, були дуже невдоволені з того, що їм доводилося скрізь ставити на першому або принаймні на другому місці Жульєна Сореля, про якого донесли, що він улюбленець абата Пірара. В семінарії закладались, що Жульєн буде першим і в загальному екзаменаційному списку, а це дає почесне право на обіди в монсеньйора єпископа.

Але якось у кінці іспиту, коли Жульєн відповідав про отців церкви, один лукавий екзаменатор, спитавши його про святого Ієроніма та його палку прихильність до Ціцерона, заговорив про Горація, Вергілія та інших світських авторів. Потайки від товаришів Жульєн вивчив напам’ять багато рядків з цих авторів. Захоплений своїми успіхами, він забув, де знаходиться, і на повторні запитання екзаменатора з запалом став читати напам’ять і переказувати своїми словами оди Горація.

Екзаменатор хвилин двадцять не заважав йому перебувати в цьому засліпленні, потім напустив на себе суворість і вичитав за те, що він гаяв час на світську науку й набрався таких марних і гріховних думок.

— Я дурень, пане, ви маєте рацію, — скромно сказав Жульєн, зрозумівши, що став жертвою підступу.

Екзаменаторова каверза навіть у семінарії всім здалася підлою, але це не перешкодило спритному абату де Фрілеру, що так уміло налагодив мережу безансонської конгрегації і чиї донесення в Париж наганяли жах на суддів, префекта і навіть на старших офіцерів гарнізону, поставити своєю владною рукою навпроти прізвища Жульєна № 198. Де Фрілер з насолодою робив цю неприємність своєму ворогові, янсеністові Пірару.

Уже десять років він докладав усіх зусиль до того, щоб усунути його з посади ректора семінарії. Абат Пірар сам додержувався тих правил поведінки, яких навчав Жульєна: був щирий, благочестивий, не інтригував, ретельно виконував свої обов’язки. Але Господь Бог у гніві своєму дав йому жовчну вдачу, дуже чутливу до образ і зненависті. Жодна образа не проходила безслідно для його палкої душі. Він сто разів подав би у відставку, але вважав, що мусить залишатися на посаді, призначеній йому провидінням. «Я перешкоджаю розвиткові єзуїтизму та ідолопоклонства», — казав він собі.

До початку іспитів він, мабуть, місяців зо два не розмовляв з Жульєном, а проте захворів на цілий тиждень, коли в офіційному повідомленні про наслідки іспитів побачив № 198 напроти прізвища учня, якого вважав гордістю семінарії. Єдина втіха для цієї людини була в тому, щоб якнайпильніше стежити за Жульєном. Він з великою радістю побачив, що хлопець не виявляє ні гніву, ні бажання помститися, ні зневіри.

Через кілька тижнів Жульєн одержав листа і весь затрепетав: на конверті був паризький штемпель. «Нарешті, — подумав він, — пані де Реналь згадала свою обіцянку». Якийсь пан, що підписався Поль Сорель і назвався його родичем, послав йому чек на п’ятсот франків. У листі було написано, що, коли Жульєн буде й далі так успішно вивчати добрих латинських авторів, він щороку діставатиме таку саму суму.

«Це вона, це її добрість! — зворушливо подумав Жульєн. — Вона хоче втішити мене; але чому немає жодного дружнього слова?»

Він помилявся щодо цього листа. Пані де Реналь, піддавшись впливові своєї подруги, пані Дервіль, цілком поринула в глибоке каяття. Вона часто мимохіть думала про дивного юнака, зустріч з яким збурила все її життя, але нізащо не наважилася б написати Жульєнові.

Якби ми висловлювались семінарською мовою, то, напевне, назвали б чудом оті п’ятсот франків і сказали б, що небо обрало саме пана де Фрілера для того, щоб зробити Жульєнові цей дарунок.

Двадцять років тому пан абат де Фрілер прибув до Безансона з єдиною убогою валізкою, в якій, кажуть люди, і містилося все його майно. Тепер він був одним із найбагатших власників округи. За час свого поступового збагачення абат де Фрілер купив половину одного маєтку, другу половину якого дістав у спадщину пан де Ла-Моль. На цьому ґрунті між двома високими особами виник великий судовий процес.

Незважаючи на своє блискуче становище в Парижі й свої придворні посади, маркіз де Ла-Моль пересвідчився, що боротись у Безансоні проти старшого вікарія, про якого казали, що він призначає і звільняє префектів, — небезпечно. Але замість того, щоб виклопотати собі субсидію на п’ятдесят тисяч франків під якоюсь пристойною назвою, передбаченою бюджетом, і поступитися абатові де Фрілеру в цьому дрібному позові заради п’ятдесяти тисяч, маркіз затявся. Він вважав, що на його боці право. Непохитний доказ — право!

Але дозволимо собі спитати — чи є на світі такий суддя, в якого нема сина чи хоч якогось родича, що його треба вивести в люди?