Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Побачивши ці рядки, пан де Фрілер мало не збожеволів з радості; він був певен, що врятує Жульєна.

— Коли б не цей якобінський закон, що наказує складати безконечні списки присяжних і що, по суті, не має іншої мети, як позбавити всякого впливу представників знаті, — казав він Матильді напередодні жеребкування тридцяти шести присяжних судової сесії, — я міг би вам поручитися за легкий вирок. Адже я домігся виправдання кюре N...

На другий день пан де Фрілер з задоволенням побачив серед обраних жеребкуванням імена п’ятьох безансонців, членів конгрегації, а серед осіб, обраних від інших міст, — імена панів Вально, де Муаро, де Шолена.

— За цих вісьмох присяжних я ручаюся наперед, — сказав він Матильді. — Перші п’ятеро — це пішаки. Вально — мій агент, Муаро завдячує мені всім, а Шолен — йолоп, який всього боїться.

Департаментська газета оголосила імена присяжних, і пані де Реналь, на превеликий жах свого чоловіка, захотіла поїхати в Безансон. Єдине, чого домігся від неї пан де Реналь, — це обіцянки, що вона не вставатиме з ліжка, щоб уникнути неприємності бути покликаною на суд як свідок.

— Ви не розумієте мого становища, — казав колишній вер’єрський мер, — мене тепер вважають лібералом, з тих, що переметнулись, як вони кажуть. Не може бути сумніву, що цей пройдисвіт Вально і пан де Фрілер зуміють домогтись від генерального прокурора і від суддів всього можливого, аби завдати мені прикрості.

Пані де Реналь легко погодилась виконати наказ свого чоловіка. «Якщо я з’явлюся на суд, — міркувала вона, — подумають, що я вимагаю кари».

Але всупереч усім обіцянкам поводитись розважливо, що їх пані де Реналь дала духівникові і своєму чоловікові, вона, ледве прибувши в Безансон, власноручно написала кожному з тридцяти шести присяжних:

«Я не з’явлюсь на суд, пане, бо моя присутність могла б несприятливо вплинути на справу пана Сореля. Єдине, що я жадаю усім серцем, — щоб він був виправданий. Повірте мені, жахлива думка, що невинна людина через мене покарана на смерть, отруїла б і, безперечно, скоротила б решту мого життя. Як можете Ви засудити його на смерть, коли я жива? Ні, безперечно, суспільство не має права відбирати життя, особливо в такої людини, як Жульєн Сорель. У Вер’єрі всі знали, що в нього бувають хвилини затьмарення свідомості. В цього сердешного юнака є могутні вороги, але навіть серед ворогів (а скільки їх у нього!) чи знайдеться хоч один, хто сумнівався б у його надзвичайних здібностях і глибоких знаннях? Ви маєте судити не звичайну людину, пане. Протягом півтора року ми всі знали його як набожного, розважливого, старанного юнака, але кілька разів на рік його опановувала меланхолія, що доходила мало не до божевілля. Весь Вер’єр, усі наші сусіди у Вержі, де ми перебуваємо літом, уся наша сім’я і сам пан супрефект можуть підтвердити його зразкове благочестя. Він напам’ять знає все Святе Письмо. Хіба безвірник став би трудитись цілі роки, щоб вивчати цю святу книгу? Мої сини матимуть честь передати Вам цього листа; вони — діти. Будьте ласкаві, пане, спитати їх, і вони розкажуть Вам про цього нещасного юнака всі подробиці, що, безумовно, переконають Вас, яким варварством було б засудити його. Ви не тільки не помститесь за мене. Ви й мені заподієте смерть.

Що зможуть заперечити його вороги проти факту? Моя рана — наслідок одного з тих хвилинних нападів запаморочення, що навіть діти помічали в свого гувернера; рана моя така легка, що менше ніж через два місяці я змогла приїхати поштовою каретою з Вер’єра в Безансон. Якщо я дізнаюсь, пане, що Ви хоч трохи вагаєтесь врятувати невинну людину від варварських законів, я встану з ліжка, де мене утримує тільки наказ мого чоловіка, і приїду, щоб кинутись Вам до ніг.

Заявіть, пане, що зловмисність не доведена, і Вам не доведеться докоряти собі за кров невинного...» і таке інше, і таке інше.

XLI. СУД

У країні довго пам’ятатимуть про цей гучний

процес. Цікавість до обвинуваченого переходила в

схвильоване співчуття, бо його злочин був

дивовижний, але не жорстокий. Та хоч би й так, юнак

був такий красень! Його блискуча, рано обірвана

кар’єра ще збільшувала симпатії до нього.

«Невже його засудять?» — питали жінки в знайомих

чоловіків і, бліднучи, чекали відповіді.