Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Нарешті він помітив, що плани мадемуазель де Ла-Моль дуже часто змінюються, і тоді з великим полегшенням знайшов осудливе слівце, що визначало цю обтяжливу для нього вдачу: вона була неврівноважена. Від цього епітета до репутації навіженої — найгіршої анафеми в провінції — лиш один крок.

«Як дивно, — міркував якось Жульєн, тільки-но Матильда вийшла з його камери, — що така палка пристрасть лишає мене зовсім байдужим! А лише два місяці тому я її обожнював! Правда, я читав, що наближення смерті робить байдужим до всього, але жахливо почувати себе невдячним і не мати сили змінитися. Виходить, я егоїст?» І він жорстоко докоряв собі за це.

Честолюбство вмерло в його серці, і з праху його з’явилось нове почуття — він називав його каяттям у тому, що замахнувся на життя пані де Реналь.

Насправді Жульєн був безтямно закоханий у неї. Йому здавалося незвичайним щастям, коли, зоставшись сам і не боячись, що хто-небудь порушить його спокій, міг вільно віддатися спогадам про колишні щасливі дні у Вержі або у Вер’єрі. Найдрібніші події тієї пори, яка так швидко промайнула, були для нього повиті свіжістю й невимовним чаром. Він не згадував про свої паризькі успіхи, — думати про них йому було нудно.

Цей душевний стан, який дедалі дужче опановував Жульєном, був до певної міри розгаданий ревнивою Матильдою. Вона помічала, що їй доводиться боротись із прагненням Жульєна до самотності. Іноді вона з жахом вимовляла ім’я пані де Реналь і бачила, як здригався Жульєн. Віднині її пристрасть була безмежна, безмірна.

«Якщо він помре, я помру слідом за ним, — щиро вирішила Матильда. — Що сказали б у паризьких салонах, побачивши, як дівчина мого стану кохає до такої міри юнака, засудженого на смерть? Щоб зустріти таке почуття, треба повернутися до героїчних часів: подібним коханням трепетали серця у вік Карла IX чи Генріха III».

У хвилини найпалкішого любовного захвату, притискаючи до серця Жульєнову голову, вона казала собі з жахом: «Як?! Ця чарівна голова буди відтята! Ну що ж, — додавала вона в запалі героїзму, в якому було навіть щось захоплююче, — не мине й доби, як мої вуста, що торкаються цих прекрасних кучерів, теж захолонуть навіки».

Спогади про ці пориви героїзму й несамовитої пристрасті тримали її в полоні. Думка про самогубство, така принадна сама собою, але доти чужа їй, проникла в її горду душу і тепер всевладно запанувала в ній. «Ні, кров моїх предків не охолола в моїх жилах», — з гордістю думала Матильда.

— У мене до вас велике прохання, — якось сказав їй коханець, — віддайте вашу дитину у Вер’єр годувальниці, а пані де Реналь наглядатиме за нею.

— Як це жорстоко, те, що ви кажете! — і Матильда пополотніла.

— Так, правда, і я благаю тебе, вибач мені! — вигукнув Жульєн, опам’ятавшись, і стиснув Матильду в обіймах.

Але, осушивши її сльози, він знов повернувся до своєї думки, однак тепер висловив її більш обачно. Він надав розмові журливо-філософського характеру. Говорив про майбутнє, яке незабаром мало назавжди обірватись для нього.

— Треба визнати, моя люба, що кохання — це не більш ніж випадковість, але така випадковість можлива лише для високих душ. Смерть мого сина була б щастям для честі вашої сім’ї, і всі ваші слуги це зрозуміють. Цій дитині горя і неслави судилося бути занедбаною. Сподіваюся, через деякий час, — я не визначаю його наперед, але маю мужність передбачити, що так буде, — ви виконаєте мою останню волю і одружитесь з паном маркізом де Круазнуа.

— Як? Я — знеславлена?

— Неслава не зможе заплямувати такого імені, як ваше. Ви будете вдовою, вдовою безумця — от і все. Навіть скажу більше: мій злочин, вчинений не задля грошей, не буде вважатися ганебним. Можливо, на той час який-небудь законодавець-філософ доможеться, всупереч забобонам сучасників, скасування смертної кари. І ось тоді чийсь дружній голос скаже принагідне: «А пам’ятаєте, перший чоловік мадемуазель де Ла-Моль був хоч і навіженим, але не злочинцем, не негідником. Безглуздям було відтяти йому голову...» Пам’ять про мене не буде ганебна; принаймні через деякий час... Ваше становище у вищому світі, ваше багатство і, дозвольте мені сказати, ваш незвичайний розум, дадуть змогу панові де Круазнуа, коли він стане вашим чоловіком, грати роль, якої він ніколи не домігся б сам. У нього є тільки знатність і хоробрість, а ці якості, яких було цілком достатньо тисяча сімсот двадцять дев’ятого року, щоб мати славу людини достойної в усіх відношеннях, тепер, через століття, вважаються анахронізмом і не дають людям нічого, крім претензій. Для того щоб стояти на чолі французької молоді, потрібно мати за душею ще дещо.

Ви, з вашою твердою і заповзятливою вдачею, будете підтримувати ту політичну партію, яку ви виберете для свого чоловіка. Ви зможете стати гідною наступницею герцогині Шеврез і герцогині Лонгевіль часів Фронди... Але на той час, моя люба, божественний вогонь, що запалює вас тепер, трохи охолоне.

— Дозвольте мені сказати вам, — закінчив він після ще кількох підготовчих фраз, — що через п’ятнадцять років ваше кохання до мене здаватиметься вам безумством, хоч і прощенним, та все ж безумством...

Він раптом замовк і замислився. Знов його опанувала думка, що так обурила Матильду: «Мине п’ятнадцять років, і пані де Реналь палко любитиме мого сина, а ви забудете його».

XL. СПОКІЙ

Саме тому, що тоді я був безумцем, я мудрий