Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Я й спробував це зробити: я тоді просив вас відпустити мене в Лангедок.

Розлючений маркіз бігав по кімнаті, поки нарешті, знесилившись від цієї біганини, розчавлений горем, упав у крісло. Жульєн почув, як він пробурмотів сам до себе напівголосно: «Він же не зла людина... »

— Ні, ніколи в мене не було зла проти вас! — вигукнув Жульєн і кинувся перед ним на коліна, але, засоромившись свого пориву, одразу підвівся.

Маркіз був наче в нестямі. Побачивши, як Жульєн упав навколішки, він знов почав обсипати його найбрутальнішою лайкою, гідною хіба що візника. Можливо, новизна цих грубих слів трохи розважала його.

«Як! Моя дочка зватиметься «пані Сорель»! Як! Моя дочка не буде герцогинею?»

Щоразу, як ці думки виразно виникали у свідомості пана де Ла-Моля, його страждання не мало меж і він втрачав самовладання. Жульєн побоювався, щоб маркіз його не побив.

У хвилини просвітління, коли пан де Ла-Моль наче звикав до свого нещастя, він звертався до Жульєна з досить розумними докорами.

— Треба було втекти, пане, — казав він йому, — ваш обов’язок був — утекти звідси. Ви поводились, як найпідліший негідник!

Жульєн підійшов до столу і написав:

«Життя давно стало для мене нестерпним, я кладу йому край. Прошу пана маркіза прийняти запевнення в моїй безмежній вдячності і пробачити неприємний клопіт, якого може завдати йому моя смерть в його домі».

— Прошу ласкавого пана маркіза пробігти очима цей папірець... Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я прогулюватимусь у саду вздовж внутрішньої стіни.

— Ідіть під три чорти! — крикнув маркіз йому вслід.

«Розумію, — подумав Жульєн, — він нічого не мав би проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати... Ні, хай він мене вбиває, це задоволення, яке я йому пропоную... Але, чорт його бери, я люблю життя... Я повинен жити для мого сина».

Ця думка, що вперше так ясно постала перед його уявою, цілком поглинула його після того, як він протягом кількох хвилин блукав у саду, охоплений почуттям небезпеки, що загрожувала йому. Ця нова для нього турбота зробила його обачним.

«Треба порадитися з кимось, як поводитись із цим запальним чоловіком. Він зараз просто божевільний і здатний на все. Фуке надто далеко, до того ж він не зрозуміє почуттів такої людини, як маркіз. Граф Альтаміра... Та чи можу я бути певен у вічному мовчанні? Треба подумати про те, щоб, звертаючись до кого-небудь за порадою, я не вчинив чогось такого, що ускладнить іще більше моє становище. На жаль, у мене не лишається нікого, крім похмурого абата Пірара... Та при його янсеністській вузькості поглядів... Якийсь пройда єзуїт, що знає світ, краще став би мені в пригоді... Пан Пірар здатний побити мене, як тільки почує про мій злочин».

Дух Тартюфа прийшов на допомогу Жульєнові: «Що ж, я піду до нього на сповідь». До такого остаточного вирішення прийшов він після двогодинної прогулянки по саду. Він уже не думав про те, що в нього може влучити куля з рушниці, — його зборов сон.

На другий день рано-вранці Жульєн був уже за кілька льє від Парижа і стукав у двері суворого янсеніста. На його превеликий подив, абат був не дуже вражений його сповіддю.

«Мабуть, у цьому є й моя вина», — казав собі абат, скоріше засмучений, ніж розгніваний.

— Я підозрівав про це кохання; моя любов до вас, бідолашна дитино, не дозволила мені попередити батька.

— Що він, по-вашому, робитиме? — нетерпляче спитав Жульєн.