Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Лист

«Стережіться, щоб не наробити нових дурниць; ось Вам патент на чин гусарського лейтенанта на ім’я пана кавалера Жульєна Сореля де Ла-Верне. Ви бачите, що я для нього роблю. Не суперечте мені, не запитуйте ні про що. Хай він виїде протягом доби до Страсбурга, де стоїть його полк. Ось вексельний лист моєму банкірові; виконуйте беззаперечно».

Кохання й радість Матильди були безмежні. Вона хотіла скористатися з перемоги й негайно відповіла:

«Пан де Ла-Верне кинувся б до Ваших ніг, не тямлячи себе від вдячності, якби він знав про те, що Ви зробили для нього. Але при всій своїй великодушності мій батько забуває про мене, — честь Вашої дочки в небезпеці. Чия-небудь нескромність може заплямувати її навіки, і тоді двадцятитисячна рента не змиє цієї ганьби. Я пошлю патент панові де Ла-Верне тільки тоді, коли Ви дасте мені слово, що протягом наступного місяця моє весілля відбудеться прилюдно у Віллек’є. Невдовзі після цього терміну, що його я благаю Вас не переступати, Ваша дочка не зможе з’являтися в товаристві інакше, як під ім’ям пані де Ла-Верне. Яка я вдячна Вам, любий тату, за те, що Ви врятували мене від прізвища Сорель...» І таке інше, і таке інше.

Відповідь була несподівана:

«Слухайтесь, або я відмовлюсь від усього. Тремтіть, необережне дівча! Я ще не знаю, що таке Ваш Жульєн, і Вам це відомо ще менше. Хай він їде в Страсбург і виконує свої обов’язки. Про свої дальші наміри сповіщу через два тижні».

Ця рішуча відповідь вразила Матильду. «Я не знаю, що таке Жульєн», ці слова заполонили її уяву, і вона поринула в чарівні мрії, які здавались їй реальністю. «Розум мого Жульєна не підганяється до тісного крою салонного зразка, і, хоч це й доводить вищість Жульєна, батько не вірить йому саме через це...

Проте, якщо я не поступлюся забаганці мого батька, може зчинитись публічний скандал, а розголос погано вплине на моє становище у вищому світі і може навіть пошкодити мені в очах Жульєна. А вже після такого розголосу... жалюгідне існування принаймні років на десять. А проте, якщо я вчинила таке безумство — вибрала чоловіка лише за його особисті достоїнства, то тільки величезне багатство може врятувати мене від глуму. Якщо я житиму далеко від батька, він, у його літах, може мене забути... Норбер одружиться з якою-небудь принадною, спритною жінкою. Адже ж звабила старого Людовіка XIV герцогиня Бургундська... »

Вона вирішила скоритись, але нічого не сказала Жульєнові про цей другий батьків лист: при його несамовитій вдачі він міг піти на якесь шаленство.

Коли вона сказала ввечері Жульєнові, що він тепер гусарський лейтенант, радості його не було меж. Можна собі уявити це, знаючи честолюбні мрії всього його життя і його палку любов до свого сина. Зміна імені зовсім приголомшила його.

«Отже, — сказав він собі, — роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумію примусити це горде страховисько покохати мене, — подумав він, глянувши на Матильду, — її батько не може жити без неї, а вона — без мене».

XXXV. ГРОЗА

Даруй мені, Господи, посередність!

Мірабо

Жульєн поринув у глибоку задуму і ледве відповідав на палкі пестощі Матильди. Він був мовчазний і похмурий. Ніколи ще він не здавався Матильді таким незвичайним, таким чарівним. Вона боялась, щоб його надмірно вразлива гордість не зіпсувала всієї справи.

Вона бачила, що майже щоранку в особняк приїздить абат Пірар. Чи не міг Жульєн через нього дізнатися про батькові наміри? А може, сам маркіз з якоїсь хвилинної примхи написав йому? Як інакше пояснити суворий вигляд Жульєна після такої радісної звістки? Спитати його вона не сміла.

Не сміла! Вона, Матильда! І з цієї хвилини в її почуття до Жульєна прокралось щось тривожне, неясне, схоже на жах. Ця черства душа тепер пізнала у своєму коханні все, що властиве пристрасті і що доступне жінці, вихованій серед надмірностей цивілізації, якими так захоплюється Париж.

Другого дня на світанку Жульєн з’явився до абата Пірара. Слідом за ним у двір в’їхала стара обшарпана карета, найнята в найближчій поштовій конторі.

— Такий екіпаж тепер вам не пасує, — сказав йому буркотливим тоном суворий абат. — Ось вам двадцять тисяч франків, подарунок пана де Ла-Моля; він рекомендує вам витратити їх за рік, але по змозі не давати приводу для глузування. (Кинути юнакові таку величезну суму — це значило, на думку священика, штовхнути його на шлях гріха).

Маркіз додав до цього: пан Жульєн де Ла-Верне повинен вважати, що одержав ці гроші від свого батька, якого немає потреби називати на ім’я. Пан де Ла-Верне, можливо, визнає за потрібне зробити подарунок панові Сорелю, вер’єрському тесляреві, що доглядав його в дитинстві...