Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Колись Жульєн облюбував відлюдну місцинку в саду, поза альтанкою в жимолості, — де звичайно ховали драбину, — і звідти дивився на віконниці Матильди, оплакуючи її зрадливість. Поруч ріс великий дуб, стовбур якого ховав Жульєна від сторонніх очей.

Якось, прогулюючись з Матильдою, він зайшов у це місце, і воно так яскраво нагадало йому гіркі хвилини, що він з надзвичайною силою відчув різницю між безвихідним розпачем у недавньому минулому і теперішнім щастям. Сльози зросили йому очі, він підніс до уст руку своєї коханої і сказав їй:

— Тут я жив думкою про вас, звідси дивився на ці віконниці, годинами підстерігаючи щасливу хвилину, коли ваша рука відчинить їх...

І тут він зовсім втратив владу над собою. Правдивими барвами, яких не можна вигадати, змалював він їй картину пережитих ним безмежних страждань. Короткі вигуки, що вихоплювались у нього, свідчили про його теперішнє щастя, яке поклало край тим жахливим мукам.

«Боже, що це я роблю! — раптом отямився Жульєн. — Я загинув».

Він так злякався, що йому здалося, ніби очі мадемуазель де Ла-Моль дивляться на нього вже не з такою любов’ю. Це був самообман, але його обличчя раптом змінилось і вкрилося смертельною блідістю, очі його раптом згасли і вираз найщирішого і найвідданішого кохання змінився виразом погордливості, мало не злості.

— Що з вами, друже мій? — мовила Матильда з ніжністю і тривогою.

— Я збрехав, — сказав Жульєн роздратовано, — збрехав вам; я докоряю собі за це, адже Богу відомо, що я вас надто поважаю, щоб брехати вам. Ви любите мене, ви мені віддані, і мені нема чого вигадувати гарні фрази, щоб подобатись вам.

— Боже! Невже ж це самі тільки фрази, — все те прекрасне, що ви мені щойно казали?

— Так, і я не можу простити собі цього, люба. Я їх вигадав колись для однієї жінки, що кохала жене і набридла мені. Це погана риса моєї вдачі, я винен перед вами, пробачте мені.

Гіркі сльози покотилися по щоках Матильди.

— Варто лише якійсь дрібниці зачепити мене, і я якось непомітно для себе забуваюсь, — вів далі Жульєн. — Моя ненависна пам’ять, яку я проклинаю в цю хвилину, нав’язує мені свої послуги, і я зловживаю ними.

—То, значить, я несвідомо зробила щось таке, що вам було неприємне? — сказала Матильда з чарівного наївністю.

— Я пригадав, як колись ви гуляли тут біля цієї жимолості й зірвали квітку. Пан де Люз у вас її взяв, і ви залишили її йому. Я був за два кроки від вас.

— Пан де Люз? Це неможливо, — відповіла Матильда з властивою їй погордливістю. — У мене немає таких звичок.

— Запевняю вас, — жваво підтвердив Жульєн.

— Ну що ж, значить, це правда, друже мій, — сказала Матильда, сумно опустивши очі. Вона прекрасно пам’ятала, що ось уже кілька місяців, як панові де Люзу не дозволялось нічого подібного.

Жульєн глянув на неї з невимовною ніжністю: «Ні, — сказав він собі, — вона кохає мене не менше, ніж раніше».

Увечері вона, сміючись, докоряла йому за його прихильність до пані де Фервак:

— Простолюдин закоханий у вискочку! Мабуть, лише серця таких жінок можуть устояти перед моїм Жульєном. А втім, вона з вас зробила справжнього денді, — додала вона, граючись його кучерями.