Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Батьку, всі суспільні зв’язки між нами розірвано, залишаються тільки ті, що пов’язують нас кровно. Після мого чоловіка Ви є і завжди будете найдорожчою для мене людиною. Мені на очі навертаються сльози, коли я думаю про горе, якого завдаю Вам. Але щоб моя ганьба не стала прилюдною, щоб Ви мали час обміркувати все і діяти, я більше не могла відкладати признання, яке повинна Вам зробити. Якщо Ваша любов до мене, — а я знаю, яка вона глибока, — дозволить Вам призначити мені невелике утримання, я оселюся там, де ви скажете, наприклад, у Швейцарії, разом з моїм чоловіком. Його ім’я таке невідоме, що ніхто не впізнає Вашу дочку в пані Сорель, невістці вер’єрського тесляра. Ось те ім’я, яке мені так важко було написати. Мені страшно прогнівити Вас, яким би не був справедливим Ваш гнів, я боюсь, що він упаде на Жульєна.

Я не буду герцогинею, батьку; я це знала з тої хвилини, як покохала його, бо я перша покохала його, я його звабила. Від Вас успадкувала я піднесену душу, яку не може задовольнити ніщо пересічне або таке, що здається мені пересічним. Марно намагалась я, бажаючи Вам догодити, зацікавитись паном де Круазнуа. Навіщо ж поставили Ви переді мною людину справді достойну? Але Ви самі сказали мені, коли я повернулася з Гієр: «Молодий Сорель — єдина істота, з якою можна провести час, не нудьгуючи». Бідолашний юнак засмучений так само, як і я (якщо це тільки можна уявити), тим горем, якого завдасть Вам цей лист. Не в моїй владі відвернути від себе Ваш батьківський гнів. Але не відштовхуйте мене, не позбавляйте мене Вашої дружби.

Жульєн ставився до мене шанобливо. Якщо він і розмовляв зі мною інколи, то тільки з глибокої вдячності до Вас, бо природна гордість його вдачі примушує його триматись суто офіційно з усіма, хто стоїть вище за нього. В нього є сильне природжене почуття соціальної нерівності. Це я сама — я зізнаюся в цьому з великим соромом Вам, моєму найкращому другові, і ніколи ніхто інший не почує цього зізнання, — це я сама якось у саду потиснула йому руку.

Мине доба, і невже завтра Ви ще гніватиметесь на нього? Мій гріх уже непоправний. Якщо Ви зажадаєте цього, він через мене передасть вислови своєї глибокої пошани до Вас і свого розпачу з приводу заподіяного Вам горя. Ви ніколи не побачите його; але я поїду за ним, куди він схоче. Це його право; це мій обов’язок: він батько моєї дитини. Якщо Ви будете ласкаві призначити нам шість тисяч франків на життя, я прийму їх з вдячністю; якщо ні — Жульєн розраховує влаштуватись у Безансоні викладачем латині й літератури. З якого б низького щабля він не почав, він піде вгору, я певна цього. З ним я не боюся жити в невідомості. Я певна, що на випадок революції він гратиме одну з перших ролей. Чи могли б Ви сказати щось подібне про кого-небудь з тих, хто просив моєї руки? У них багаті маєтки? Ця єдина перевага не може в мене викликати захоплення. Мій Жульєн навіть при сучасному режимі досяг би високого становища, якби володів мільйоном і користався підтримкою мого батька... »

Матильда, знаючи, що маркіз людина запальна, що йому треба дати охолонути, написала вісім сторінок.

«Що робити? — думав Жульєн у той час, коли пан де Ла-Моль читав листа. — В чому, по-перше, мій обов’язок і, по-друге, мої інтереси? Я безмірно зобов’язаний йому. Без нього я був би нікчемним шахраєм на якійсь нікчемній посаді і навіть не настільки шахраєм, щоб не викликати до себе ненависті й переслідувань. Він зробив з мене світську людину. Тепер мої неминучі шахрайства будуть, по-перше, рідші і, по-друге, не такі підлі. А це варто більшого, ніж якби він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим орденом і моїми нібито дипломатичними заслугами, які мене підносять над загальним рівнем. Якщо він взявся за перо, щоб наказати мені, як поводитись, що він напише?.. »

Тут Жульєнові міркування були раптом перервані появою старого камердинера пана де Ла-Моля.

— Маркіз кличе вас негайно, вдягнені ви чи ні.

І, проводжаючи Жульєна, камердинер тихенько додав:

— Пан маркіз просто не тямить себе, стережіться!

XXXIII. ПЕКЛО ЛЕГКОДУХОСТІ

Шліфуючи цей алмаз, невмілий

гранувальник позбавив його

іскрометної гри. За середньовіччя —

та що я кажу, ще за часів Рішельє —

француз мав силу бажання.

Мірабо

Жульєн застав маркіза розлюченим: мабуть, уперше за своє життя цей вельможа поводився так непристойно. Він засипав Жульєна найбруднішою лайкою, яка тільки спадала йому на думку. Наш герой був здивований, вражений, але його почуття вдячності до маркіза не похитнулось. «Скільки прекрасних планів, виплеканих здавна, розсипались на порох перед сердегою за одну мить! — думав Жульєн. — А втім, я повинен відповідати йому, моє мовчання тільки розпалює його гнів». Відповідь підказав йому Тартюф.

— Я не ангел... Я служив вам вірно, ви щедро платили мені... Я був вам вдячний, але мені двадцять два роки... У цьому домі мене розуміли тільки ви і ця чарівна особа...

— Гадино! — скрикнув маркіз. — Чарівна, чарівна! Коли ви помітили, що вона чарівна, ви повинні були того ж дня тікати звідси.