Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Невже ви й тепер не будете мені вірити? Ось вам порука. Тепер я ваша дружина навіки.

Ця звістка приголомшила Жульєна. Він ладен був відмовитись від своїх принципів поведінки. «Як можна навмисне поводитись холодно й образливо з цією нещасною дівчиною, що губить себе заради мене?» Як тільки в неї був хоч трохи нездоровий вигляд, Жульєн не почував у собі мужності слухатися грізного голосу обов’язку і звертатись до неї з жорстокими словами, які він вважав, на підставі досвіду, за необхідні для продовження їхнього кохання.

— Я хочу написати батькові, — сказала йому одного разу Матильда. — Він для мене більше, ніж батько, — він мій друг, і я вважаю недостойним ні вас, ні мене обманювати його хоча б хвилину.

— Боже праведний! Що ви хочете зробити? — сказав Жульєн, злякавшись.

— Виконати свій обов’язок, — відповіла вона, і очі її радісно засяяли. Вона гадала, що виявляє більше відваги, ніж її коханий.

— Але він ганебно вижене вас!

— Це його право, і треба це право поважати. Я подам вам руку, і ми вийдемо з воріт серед білого дня.

Жульєн, ще не отямившись від здивування, попросив її почекати тиждень.

— Не можу, — відповіла вона, — честь вимагає цього. Я знаю, це мій обов’язок, і треба його виконати негайно.

— Ну, тоді я наказую вам почекати, — сказав Жульєн. — Ваша честь не беззахисна, — я ваш чоловік. Наша доля залежить від цього вирішального вчинку. У мене теж є свої права. Сьогодні вівторок. Наступного вівторка прийом у герцога де Ретца; увечері, коли пан де Ла-Моль повернеться, швейцар передасть йому фатального листа. Його єдина мрія — зробити вас герцогинею, я це добре знаю. Подумайте, який це буде для нього удар!

— Ви хочете, мабуть, сказати: яка буде його помста?

— Я можу відчувати жаль до свого благодійника, сумувати від того, що завдав йому горя, але я не боюся й ніколи не боятимусь нікого.

Матильда скорилася йому. Після того, як вона повідомила Жульєна про свій стан, він уперше розмовляв з нею так владно. Ніколи ще він не кохав її так палко. Все, що було ніжного в його душі, з радістю хапалося за нагоду, яку давав стан Матильди, щоб не говорити їй різких слів. Признання, яке вона збиралася зробити панові де Ла-Молю, глибоко схвилювало Жульєна. Невже йому доведеться розлучитися з Матильдою?! І хоч як її засмутить його від’їзд, чи вона згадуватиме про нього через місяць?

Не менший страх відчував Жульєн перед справедливими докорами, які йому доведеться почути від маркіза.

Увечері він признався Матильді в цій другій причині своїх хвилювань, а потім, забувшись у запалі кохання, і в першій.

Вона змінилась на обличчі.

— Невже справді, — спитала вона, — розлучитись зі мною на півроку, — для вас нещастя?

— Безмежне нещастя, єдина річ у світі, яка мене лякає!

Матильда була щаслива. Жульєн так уміло грав свою роль, що зумів її переконати, ніби з них двох вона кохає більше.

Настав фатальний вівторок. Опівночі, повернувшись додому, маркіз знайшов листа; на конверті було позначено, що він мусить розпечатати його власноручно і без свідків.