Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

За той час, коли Жульєн гадав, що Матильда зневажає його, він зробився одним з найперших франтів Парижа. Але в нього була та перевага над іншими, що, одягнувшись, він уже не думав про свій костюм.

Одна річ була неприємна Матильді: Жульєн не припиняв переписувати російські листи і відвозити їх маршальші.

XXXII. ТИГР

Ах, чому ж це так, а не інакше!

Бомарше

Один англійський мандрівник розповідає, як він здружився з тигром. Він вишколив його і пестив, але завжди тримав на столі заряджений пістолет.

Жульєн цілком віддавався своєму безмежному щастю тільки в ті хвилини, коли Матильда не могла прочитати відбитку цього щастя в його очах. Він неухильно виконував свій обов’язок — казати їй час від часу що-небудь жорстоке.

Коди Матильдина лагідність, яка його вражала, і її безмежна відданість от-от могли позбавити його самовладання, він набирався мужності й покидав її.

Матильда кохала вперше.

Життя, яке раніше йшло для неї черепашачою ходою, линуло тепер, немов на крилах.

Але гордість її повинна була знайти собі якийсь вихід, і виявилась вона тепер у тому, що Матильда з нерозважною безстрашністю нехтувала всіма небезпеками, пов’язаними з її коханням. Жульєн брав на себе обов’язок дбати про заходи обачності; тепер Матильда не підкорялась йому, тільки коли йшлося про небезпеку. Лагідна й майже смиренна з ним, вона виявляла тепер ще більшу погордливість до своїх домашніх, рідних і слуг.

Увечері, у вітальні, серед шістдесяти гостей, вона кликала Жульєна і, не помічаючи нікого, довго розмовляла з ним.

Одного разу проноза Тамбо сів біля них; вона попросила його піти розшукати їй у бібліотеці том Смоллета, де говориться про революцію тисяча шістсот вісімдесят восьмого року. Тамбо вагався.

— І не поспішайте, — додала вона з образливою гордовитістю, яка була цілющим бальзамом для Жульєна.

— Ви помітили, який погляд кинула на вас ця жалюгідна потвора? — спитав він.

— Його дядько має за плечима десять чи дванадцять років служби в нашому салоні, — інакше б я наказала негайно вигнати його.

Поводження Матильди з панами де Круазнуа, де Люзом та іншими, хоч і бездоганно чемне по формі, було по суті не менш зухвалим. Матильда гірко дорікала собі за ті признання, які в свій час робила Жульєнові, тим більше, що тепер вона не наважувалась йому сказати, до якої міри вона перебільшила свої невинні знаки уваги до цих панів.

Незважаючи на всі добрі наміри, її жіноча гордість не дозволяла їй сказати Жульєнові: «Тільки тому, що я розмовляла з вами, мені приємно було розповідати, як одного разу я не відняла руки, коли пан де Круазнуа, поклавши на мармуровий столик свою руку поруч з моєю, злегка торкнувся її».

Тепер, досить було кому-небудь з цих панів поговорити з нею протягом кількох хвилин, як у неї неодмінно з’являлася потреба про щось спитати Жульєна, і це вже давало їй привід затримати його біля себе.

Вона завагітніла — і з радістю повідомила про це Жульєна.