Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Тривала розлука, заклопотаність, брак часу на розмови про любов, усе це поглибило добрі наслідки мудрої політики, до якої раніше вдавався Жульєн.

Матильда нарешті почала обурюватись, що їй доводиться так мало бачитись з людиною, яку вона по-справжньому кохає.

У хвилину свого обурення вона написала батькові, почавши листа, як Отелло:

«Мій вибір ясно доводить, що я дала перевагу Жульєнові перед усіма втіхами, якими могла користуватись у вищому світі дочка маркіза де Ла-Моля. Всі ці втіхи порожнього гонору й дрібного самолюбства для мене не існують. Ось уже півтора місяця, як я живу в розлуці з своїм чоловіком. Цього, я гадаю, досить, щоб довести мою повагу до Вас. На тому тижні, до четверга, я покину батьківський дім. Ваші благодіяння збагатили нас. Моєї таємниці не знає ніхто, крім шановного абата Пірара. Я піду до нього. Він повінчає нас, і через годину після церемонії ми вирушимо до Лангедока; в Париж ми з’явимося тільки за Вашим наказом. Але мені крає серце думка про те, що все це стане темою для пікантних анекдотів про мене і про Вас. Дотепи яких-небудь дурнів примусять, можливо, нашого любого Норбера шукати сварки з Жульєном. А в такому разі, я знаю, я втратила б над ним усяку владу. В його душі оживе повсталий плебей. Благаю Вас на колінах, батьку, приїздіть на моє вінчання в церкві пана Пірара наступного четверга. Дошкульність лукавих пліток буде цим пом’якшена, і небезпека не загрожуватиме життю Вашого єдиного сина, так само як і мого чоловіка... » І таке інше, і таке інше.

Цей лист надзвичайно збентежив маркіза. Треба було нарешті на щось зважитись. Всі його правила, всі звичні дружні зв’язки втратили тепер для нього всяке значення.

У цих надзвичайних умовах у ньому знов заговорили видатні риси його вдачі, викувані подіями його молодості. Поневіряння в еміграції зробили з нього людину з палкою уявою. Після того як він два роки користався величезним багатством і шанобою при дворі, тисяча сімсот дев’яностий рік кинув його в найжахливіші злигодні еміграції. Ця сувора школа змінила душу двадцятидворічного юнака. По суті, утвердившись тепер, немовби завойовник, серед своїх величезних багатств, він не почував себе залежним від них. Але та сама уява, що врятувала його душу від згубної отрути золота, сповнила його шаленим бажанням домогтися для своєї дочки високого титулу.

Протягом останніх шести тижнів маркіз, підкоряючись раптовій примсі, то хотів збагатити Жульєна, — бо бідність здавалась йому чимось ницим, ганебним для нього, пана де Ла-Моля, і неприпустимим для чоловіка його дочки, і він розкидався грішми, — то його уява кидалася в інший бік, і йому здавалось, що Жульєн зрозуміє німу мову цієї щедрості, змінить ім’я, переселиться в Америку і напише Матильді, що він для неї більше не існує. Пан де Ла-Моль уявляв собі, ніби цей лист уже написаний, і спостерігав за його впливом на Матильду.

Того дня, коли справжній лист Матильди збудив його від цих юнацьких мрій, він після довгих міркувань про те, як би вбити Жульєна або примусити його зникнути, раптом запалився бажанням створити йому блискуче становище. Він дасть йому ім’я одного з своїх маєтків; а чому б не передати йому й титул? Герцог де Шон, його тесть, не раз казав йому після того, як його єдиний син був убитий в Іспанії, що хоче передати свій титул Норберу.

«Не можна заперечувати, — Жульєн має виняткові ділові здібності, він сміливий, можливо, навіть видатний, — казав собі маркіз. — Але в глибині його натури я бачу щось страшне. Таке враження справляє він на всіх, отже, тут щось є. (І чим важче було збагнути, в чому полягає це «щось», тим більше воно жахало палку уяву маркіза.)

Моя дочка якось влучно висловила це (в листі, який ми не наводимо): «Жульєн не приєднався ні до якого салону, ні до якої кліки». Він не забезпечив себе нічиєю підтримкою проти мене на той випадок, коли я його покину... Невже це тому, що він не розуміє сучасного стану суспільства? Я казав йому кілька разів: «Домогтись певного становища, висунутись можна тільки через салони».

Ні, він позбавлений тієї прокурорської спритності й лукавства, що не пропустить жодної слушної хвилини, жодної нагоди... Він має вдачу зовсім не в дусі Людовіка XI. З другого боку, я помічаю, що він керується аж ніяк не високими правилами... Це щось незрозуміле для мене... А може, він прищеплює собі ці правила, щоб не давати волі своїм пристрастям?

Зрештою, ясно одне: він не терпить зневаги, саме цим я держу його в руках.

Щоправда, йому чужий культ родовитості, в нього нема природженої поваги до нас. Це його вада; та зрештою як семінарист, він мав би жадати лише грошей та всіляких життєвих благ. А в нього зовсім не те — він ні за що у світі не стерпить зневаги».

Лист дочки поставив пана де Ла-Моля перед необхідністю ухвалити нарешті якесь рішення.

«Так ось, насамперед треба з’ясувати найголовніше: чи не тому наважився Жульєн залицятися до моєї дочки, що він розраховував на мою любов до неї і на мої сто тисяч екю ренти?

Матильда це рішуче заперечує... Е, ні, дорогий пане Жульєн, у цьому питанні я не дозволю себе ошукати.

Що це — справді глибоке раптове кохання чи просто низьке бажання піднестись, домогтися високого становища? Матильда передбачлива, вона відразу зрозуміла, що таке підозріння може згубити його в моїх очах, а тому зробила таке признання, ніби вона перша покохала його...

Невже така горда дівчина забулася б до того, що одверто виявляла б йому своє почуття? Потиснути йому руку в саду, увечері, який жах! Невже в неї не було сотні інших, менш непристойних способів показати йому, що вона його відзначає?..

Хто виправдується, той викриває себе. Не вірю я Матильді!..»

Маркізові міркування того дня були куди послідовніші, ніж звичайно. Проте звичка перемогла, і він знову вирішив відтягти справу й написати дочці, бо в них зав’язалося листування з однієї кімнати особняка в другу. Маркіз не наважувався обговорювати це питання з Матильдою й переконувати її. Він боявся піддатись їй і раптом згодитись на все.