Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Тим часом вона знов повторювала йому ледве чутним тремтячим голосом, як глибоко кається у своїх вчинках, на які її штовхала надмірна гордість.

— Я теж маю гордість, — вимовив Жульєн дуже тихо, і на його обличчі позначилась безмежна втома.

Матильда рвучко обернулась до нього. Почути його голос було для неї таким щастям, якого вона майже не сподівалась. У цю хвилину вона проклинала свою гордість і хотіла зробити що-небудь незвичайне, неймовірне, щоб довести йому, як безмірно кохає його і ненавидить себе.

— І, слід гадати, саме завдяки моїй гордості, — вів далі Жульєн, — ви удостоїли мене на хвилину своєю увагою; і, звичайно ж, тільки через мою твердість і стійкість, що личить чоловікові, ви поважаєте мене зараз. Я можу кохати маршальшу...

Матильда здригнулась, в очах її з’явився якийсь дивний вираз. Вона чекала вироку. Жульєн помітив цей рух і відчув, що мужність зраджує його.

«Ах, — думав він, прислухаючись до пустих фраз, що їх вимовляли його уста, немов це був якийсь сторонній шум. — Ах якби я міг укрити поцілунками ці бліді щічки так, щоб вона цього й не відчула!»

— Я можу кохати маршальшу, — повторив він, і голос його звучав усе тихіше, — але, звичайно, я не маю ніяких істотних доказів її почуття до мене...

Матильда глянула на нього; він витримав її погляд, принаймні він сподівався, що вона нічого не змогла прочитати на його обличчі. Він почував, що вся його істота, до найпотаємніших закутків серця, сповнена любов’ю до неї, ніколи ще він так палко не кохав її; він був майже в такому ж збудженому стані, як і Матильда. Якби вона знайшла в собі трохи розважливості й мужності, щоб поводитись обдумано, він упав би їй до ніг і перестав би грати цю пусту комедію. Але, зібравши останні сили, він провадив далі.

«Ах, Коразов! — сказав він собі подумки. — Чому вас немає тут! Як я потребую вашої поради».

— Навіть якби в мене не було ніякого почуття до маршальші, мене привернула б до неї вдячність. Вона була ласкава до мене, втішала мене тоді, коли мене зневажали... В мене є підстави не довіряти деяким проявам почуття, дуже втішного для мене, але, очевидно, такого ж скороминущого.

— Ах, Боже мій! — вигукнула Матильда.

— Ну, а яку гарантію ви могли б мені дати? — продовжував Жульєн різко і твердо, немов забувши на хвилину всю свою дипломатичну стриманість. — Де гарантія, яке божество може поручитися мені за те, що прихильність ваша, яку ви, здається, готові зараз повернути мені, триватиме довше двох днів?

— Моє безмірне кохання і безмірне горе, якщо ви більше не любите мене, — сказала вона, беручи його за руки і повернувшись до нього.

Від цього стрімкого руху її пелеринка трохи зсунулась, і Жульєн побачив чарівні плечі, її злегка розкуйовджене волосся нагадувало йому блаженні хвилини...

Він уже був ладен здатись. «Одне необережне слово, — нагадав він собі, — і знов почнуться для мене ці сповнені одчаю дні. Пані де Реналь шукала собі виправдання, коли робила те, що підказувало їй серце, а ця світська дівчина дає своєму серцю волю тільки тоді, коли остаточно доведе собі, що йому слід дати волю».

Він збагнув цю істину в одну мить і в ту ж мить опанував себе.

Він забрав у Матильди свої руки, які вона міцно стискала, і з підкресленою шанобливістю трохи відсунувся від неї. Для цього йому потрібна була вся мужність і твердість, на яку лише здатна людина. Потім він старанно позбирав усі листи пані де Фервак, розкидані на дивані, і з підкресленою ввічливістю, дуже жорстокою в цю хвилину, додав:

— Сподіваюсь, мадемуазель де Ла-Моль дозволить мені обміркувати все це.

І він поспішно вийшов з бібліотеки; вона чула, як він зачиняє за собою двері.

«Він і трохи не розчулився, звір отакий, — подумала вона. — Ні, що я кажу — звір! Він розумний, завбачливий, добрий; це я винна, винна так, що виннішою не можна бути».