Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«О, я нещасна! Дійти до того, щоб безсоромно пропонувати себе, бачити, як тебе відштовхують, та ще й хто відштовхує? — шпигала її вражена, шалена гордість. — Якийсь слуга мого батька!»

— Ні, цього я не стерплю! — сказала вона голосно.

І, схопившись, вона з люттю відсунула шухляду письмового стола, що стояв поруч. Наче заціпенівши від жаху, дивилась вона на цілу купу — вісім чи десять нерозпечатаних листів, зовсім таких, як тільки що принесений швейцаром. На всіх конвертах адреса була написана трохи зміненим почерком Жульєна.

— Ось як! — скрикнула вона, не тямлячи себе. — Ви не тільки підтримуєте з нею близькі стосунки, ви ще й зневажаєте її. Ви нікчема, ви зневажаєте пані маршальшу де Фервак!

— Ах, пробач мені, друже мій, — раптом скрикнула вона, падаючи на коліна. — Зневажай мене, коли хочеш, але кохай мене, я не можу жити більше без твого кохання! — І вона знепритомніла.

«Ось вона, ця гордійка, біля моїх ніг!» — подумав Жульєн.

XXX. ЛОЖА В КОМІЧНІЙ ОПЕРІ

...As the blackest sky

Foretells the heaviest tempest.

Don Juan, c. 1, st. 73[37]

Під час цієї бурхливої сцени Жульєн відчув швидше здивування, ніж радість. Образливі слова Матильди довели йому мудрість того, що казав росіянин. «Якомога менше говорити, якомога менше діяти — ось мій єдиний порятунок».

Він підняв Матильду і, не кажучи й слова, знов посадовив її на диван. Помалу вона отямилась і знов розплакалась.

Намагаючись опанувати себе, вона взяла в руки листи пані де Фервак і заходилась, не кваплячись, розпечатувати їх один по одному. Вона вся здригнулась, пізнавши почерк маршальші. Не читаючи, перегортала вона аркушики поштового паперу, — кожен лист мав приблизно по шість сторінок.

— Відповідайте мені принаймні, — сказала нарешті Матильда благальним тоном, все ще не наважуючись глянути на Жульєна. — Ви прекрасно знаєте, що я горда, це нещасний наслідок мого становища і, якщо говорити щиро, моєї вдачі. Отже, пані де Фервак відібрала в мене ваше серце? Чи й вона пішла на такі жертви, на які мене штовхнуло моє нещасливе кохання?

Жульєн відповів на це запитання похмурою мовчанкою. «Яке право має вона, — думав він, — вимагати від мене нескромного признання того, про що не говорять порядні люди?»

Матильда спробувала читати листи, але сльози заливали їй очі, вона нічого не бачила.

Вже цілий місяць вона почувала себе невимовно нещасною, але, будучи горда, не хотіла признатись собі у своїх почуттях. Тільки випадок довів її до такого вибуху. В одну мить ревнощі й кохання перемогли гордість. Вона сиділа на дивані зовсім близько від Жульєна. Він бачив її волосся, її алебастрову шию; на мить втративши самовладання, він обняв її за стан і пригорнув до своїх грудей.

Вона повільно повернула до нього голову. Його вразило безмежне горе, що відбивалося в її очах. Їх не можна було впізнати.

Жульєн відчув, що ось-ось не витримає; насильство, яке він робив над собою, було понад його сили.

«Але ж у цих очах знову буде найхолодніша зневага, — сказав він собі, — якщо тільки я дозволю собі віддатися щастю і покажу, що кохаю її».