Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

X. КОРОЛЕВА МАРГАРИТА

Кохання! В яких безумствах

навчаєш ти нас знаходити насолоду!

Листи португальської черниці

Жульєн перечитав свої листи. Почувши дзвінок на обід, він подумав: «Яким смішним я, мабуть, здаюся цій паризькій ляльці! Яке божевілля — щиро висловлювати перед нею думки! А втім, може, вже не так і безглуздо; в даному разі викласти правду було гідним мене. Нащо їй треба знати мої найпотаємніші роздуми? Вона безцеремонна. Так робити непристойно. Мої міркування про Дантона зовсім не входять до тих службових обов’язків, за які мені платить її батько».

Коли Жульєн зайшов до їдальні й побачив мадемуазель де Ла-Моль у глибокому траурі, він забув про своє незадоволення. Це здалося йому тим дивніше, що ніхто з членів сім’ї, крім неї, не був у чорному.

Після обіду він цілком отямився від несамовитого збудження, в якому перебував цілий день. На щастя, на обіді був той самий академік, який знав латинь. «Ось хто, мабуть, не глузуватиме з мене, — подумав Жульєн, — коли, як мені здається, моє запитання про траур мадемуазель де Ла-Моль виявиться безтактністю».

Матильда дивилась на нього з якимось особливим виразом. «Ось воно, кокетство парижанок, точнісінько таке, як його мені змальовувала пані де Реналь, — подумав Жульєн. — Сьогодні вранці я був з нею не дуже люб’язний, не виконав її примхи й не став з нею розмовляти. І від цього я піднявся в її очах. Звичайно, чорт ще себе покаже. Згодом її гордовита зневага знайде причину помститися на мені. Я тільки розпалюю її пиху. Яка різниця, коли порівняти з тим, що я втратив! Яка чарівна природність! Яка щирість! Я знав усі її думки, перш ніж вона їх висловлювала, я бачив їх зародження; в її серці я мав тільки одного супротивника — її страх за життя дітей; але це почуття розумне й природне, воно було мені навіть приємне, хоч я від цього й страждав. Ото дурний був! Мрії про Париж, якими я тоді тільки й жив, заважали мені оцінити по-справжньому цю божественну жінку.

Яка різниця, Боже праведний! І що ж я бачу тут! Суху, зневажливу пиху, всі відтінки самолюбства, та й тільки».

Встали з-за столу. «Треба не проґавити мого академіка», — вирішив Жульєн. Коли всі виходили в сад, Жульєн підійшов до нього і лагідно, смиренно сказав, що цілком поділяє його обурення з приводу успіху «Ернані».

— Ах, якби ми жили в епоху таємних королівських наказів про арешти... — сказав він.

— Тоді б він не наважився! — скрикнув академік з жестом у стилі Тальма.

З приводу якоїсь квітки Жульєн процитував кілька рядків з Вергілієвих «Георгік» і заявив, що ніщо не може зрівнятися з поезіями абата Деліля. Коротше кажучи, він намагався догодити академікові всілякими способами і нарешті сказав зовсім байдужим тоном:

— Треба гадати, мадемуазель де Ла-Моль дістала спадщину від якогось родича і тому в траурі?

— Як! Ви — своя людина в домі, — сказав академік, спиняючись, наче прикипів до місця, — і не знаєте про цю її манію? Справді дивно, що мати дозволяє їй таке; але, між нами кажучи, ніхто в цій сім’ї не може похвалитись твердою вдачею. У мадемуазель Матильди характеру вистачить на всіх, і вона командує тут усіма. Сьогодні ж тридцяте квітня, — і академік замовк, хитро дивлячись на Жульєна. Жульєн усміхнувся багатозначно, як тільки міг.

«Що спільного між владною вдачею, трауром і тридцятим квітня? — думав Жульєн. — Я, мабуть, осоромився ще більше, ніж гадав».

— Признаюся... — сказав він академікові, запитливо дивлячись на нього.

— Пройдімось по саду, — сказав академік, радіючи нагоді пуститись у довгу й барвисту оповідь. — Як! Хіба ви не знаєте, що трапилось тридцятого квітня тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року?

— Де? — здивовано спитав Жульєн.

— На Гревській площі.