Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Чи ж це можливо? — вигукнув вражений Жульєн.

— Це дух партії, — вів далі Альтаміра. — В XIX сторіччі немає вже справжніх пристрастей: тому й панує у Франції така нудьга. Люди чинять найбільші жорстокості без всякої жорстокості.

— Тим гірше, — сказав Жульєн, — коли чиниш злочини, треба принаймні чинити їх з насолодою; адже в злочинах тільки це й добре, і якщо їх можна до певної міри виправдати, то тільки цим.

Мадемуазель де Ла-Моль, зовсім не думаючи, наскільки це не личить їй, просунулася вперед і стала майже між Альтамірою й Жульєном. Її брат, якого вона тримала під руку, звик коритися їй і, щоб додержати пристойності, дивився вбік, удаючи, ніби їх затримує юрба.

— Ви маєте рацію, — сказав Альтаміра, — у нас усе робиться без насолоди й відразу ж забувається — навіть злочин. Я можу вам показати на цьому балі, мабуть, з десяток людей, що будуть на тому світі прокляті, як убивці. Вони забули про це, забув і вищий світ[27]. Багато хто з них розчулюється до сліз, коли їхня собачка поранить лапу. На кладовищі Пер-Лашез, коли їхню могилу засипають квітами, як ви мило висловлюєтесь у Парижі, нас запевняють, що вони поєднують у собі всі чесноти відважних рицарів, і згадують подвиги їхніх прапрадідів, які жили за Генріха IV. Якщо, незважаючи на всі старання князя Арачелі, мене не повісять і я матиму змогу жити в Парижі, користуючись своїм майном, я запрошу вас на обід у товариство восьми чи десяти убивць, людей дуже поважних, що не знають докорів сумління. Тільки ми будемо на цьому обіді незаплямовані кров’ю, але мене будуть зневажати й майже ненавидіти, як люте страхіття, кровожерливого якобінця, а вас просто зневажатимуть як простолюдина, що втерся в порядне товариство.

— Цілком справедливо, — сказала мадемуазель де Ла-Моль.

Альтаміра глянув на неї з подивом, Жульєн навіть не удостоїв її поглядом.

— Візьміть до уваги, — провадив граф Альтаміра, — що революція, яку я очолював, не вдалася лише через те, що я не згодився відтяти голови трьом людям і роздати нашим прибічникам сім чи вісім мільйонів з каси, ключ від якої був у моїх руках. Мій король, якому тепер так кортить мене повісити і з яким до повстання ми були на «ти», нагородив би мене своїм королівським орденом першого ступеня, якби я стяв ті три голови і роздав гроші з каси, бо тоді я б досягнув хоч половинного успіху і моя батьківщина дістала б хоч яку-небудь конституцію... Так уже повелося у світі. Це гра в шахи.

— Але тоді, — сказав Жульєн з палаючими очима, — ви не знали правил гри, а тепер...

— Я б відтяв ці голови, хочете ви сказати, і не був би жірондистом, як ви мені якось натякнули?.. Я відповім на це тільки тоді, — сказав зі смутком Альтаміра, — коли ви вб’єте людину на дуелі, а це ж далеко не так гидко, як віддати її до рук ката.

— Ну, знаєте, — сказав Жульєн, — мета виправдує засоби; якби я був не такою незначною пилинкою, а мав хоч яку-небудь владу, я б наказав повісити трьох, щоб врятувати життя чотирьом.

В очах його спалахнув вогонь рішучості і зневаги до нікчемного людського суду. Він зустрівся поглядом з очима мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла зовсім близько коло нього, але ця зневага, замість того щоб поступитися місцем люб’язності й чемності, здавалося, стала ще більшою.

Матильда була глибоко ображена, але вже не могла забути Жульєна; з гіркотою вона відійшла, потягши за собою брата.

«Мені треба випити пуншу і танцювати до знемоги, — подумала вона. — Виберу зараз найблискучішого кавалера і, хай там що, приверну загальну увагу. А ось, до речі, цей знаменитий зухвалець граф де Фервак». Вона прийняла його запрошення, і вони пішли танцювати.

«Подивимось, — думала вона, — хто з нас двох зухваліший, але, щоб досхочу поглузувати з нього, треба його викликати на розмову». Скоро всі інші пари танцювали кадриль тільки для годиться — нікому не хотілось пропустити жодної з дотепних і дошкульних реплік Матильди. Пан де Фервак був спантеличений: за браком думок він вдавався до красивих фраз і корчив незадоволені міни. Матильда, що була роздратована, жорстоко з нього глузувала і набула в його особі ворога. Вона танцювала до ранку і нарешті покинула бал, вкрай знесилена. Але і в кареті вона з останніх сил віддавалась болісним міркуванням: Жульєн виявив до неї зневагу, а вона не могла його зневажати.

Жульєн був щасливий; сам того не усвідомлюючи, він був захоплений музикою, квітами, вродливими жінками, витонченою розкішшю, яка його оточувала, і — найбільше — своєю власною уявою: він мріяв про славу для себе і про свободу для всіх.

— Який чудовий бал! — сказав він графові. — Чого тільки тут немає!

— Думки, — відповів Альтаміра.

І на його обличчі відбилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов’язок її приховувати.

— Але тут є ви, графе; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову?