Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Боже праведний, — невже він як Дантон? — подумала Матильда. — Але в нього таке благородне обличчя, а Дантон був страшенно бридкий, здається, справжній різник».

Жульєн проходив досить близько від неї; вона, не задумуючись, покликала його і з властивою їй самовпевненістю запитала, сама усвідомлюючи незвичайність цього питання в устах дівчини:

— Хіба Дантон не був різником?

— Так, в очах деяких осіб, — відповів Жульєн з неприхованою зневагою; очі його ще палали від розмови з Альтамірою. — Але, на нещастя для знаті, він був адвокатом в Мері-на-Сені! Інакше кажучи, мадемуазель, — додав Жульєн злим тоном, — він почав свою кар’єру, як і багато з тих перів, яких я бачу тут. Безперечно, з погляду краси, Дантон мав величезну ваду: він був дуже бридкий.

Останні слова він вимовив поквапливо, якимось незвичайним і неввічливим тоном.

Жульєн почекав хвилинку, злегка нахиливши корпус вперед, з виглядом погордливого смиренства. Здавалося, він казав: «Мені платять за те, щоб я відповідав, і я живу на цю платню». Він навіть не зволив звести очей на Матильду, а вона дивилась на нього своїми широко розплющеними прекрасними очима, немов його рабиня. Мовчання тривало далі, і він нарешті глянув на неї так, як слуга, що чекає наказів пана. І хоч очі його зустрілися з пильним і якимось дивним поглядом Матильди, він відійшов від неї з підкресленою поквапливістю.

«Він же справжній красень, — подумала Матильда, немов прокинувшись нарешті від своїх мрій. — Чому ж він так вихваляє потворність? Ніколи він не думає про себе. Ні, він зовсім не такий, як Кейлюс чи Круазнуа. У цього Сореля є щось схоже на мого батька, коли він так чудово розігрує роль Наполеона на балу! — Вона вже зовсім забула про Дантона. — Авжеж, сьогодні мені справді нудно». Підхопивши під руку брата, вона, хоч як було йому неприємно, змусила його пройтися з нею по залах, їй заманулось послухати далі розмову Жульєна з засудженим до страти.

Юрба була величезна. Все-таки Матильді вдалося наблизитись до них у ту хвилину, коли Альтаміра за два кроки перед нею підходив до підносу з морозивом. Напівобернувшись до Жульєна, він продовжував з ним розмову. Раптом він побачив чиюсь руку в гаптованому золотом рукаві, яка простяглася теж за морозивом. Шитво, очевидно, привернуло увагу графа. Він обернувся, щоб подивитись на людину, якій належала ця рука. В ту саму мить у його очах, таких благородних і щирих, з’явився вираз ледве помітної зневаги.

— Ви бачите цю людину, — сказав він тихенько Жульєнові, — це князь Арачелі, посол ***. Сьогодні вранці він вимагав у вашого міністра закордонних справ, пана де Нерваля, щоб мене видали як злочинця. Гляньте, ось він сів грати у віст. Пан де Нерваль схиляється до того, щоб видати мене, бо тисяча вісімсот шістнадцятого року ми вам передали двох чи трьох змовників. Якщо мене видадуть нашому королеві, я буду повішений через двадцять чотири години. І заарештує мене один з отих красенів з вусами.

— Падлюки! — скрикнув Жульєн майже голосно.

Матильда не пропустила жодного слова з цієї розмови.

Вся її нудьга зникла.

— Не такі вже й падлюки, — заперечив граф Альтаміра. — Я заговорив про себе просто, щоб дати вам яскравий приклад. Гляньте на князя Арачелі: що п’ять хвилин він поглядає на свій орден Золотого руна, бо не може отямитися від радості, що на грудях у нього таке брязкальце. По суті, цей сердега є просто якимось анахронізмом. Сто років тому орден Золотого руна був справді надзвичайно почесним, але тоді князеві не дозволили б про нього й мріяти. А тепер серед людей благородного походження тільки якийсь Арачелі може ним отак тішитись. Він би ладен був повісити ціле місто, аби лиш домогтися цього ордена.

— Невже він дістав його такою ціною? — спитав Жульєн з гіркотою.

— Та ні, не зовсім, — холодно відповів Альтаміра, — здається, він наказав кинути в річку в себе на батьківщині десятків зо три багатих землевласників, яких вважали лібералами.

— Яке страхіття! — знову скрикнув Жульєн.

Мадемуазель де Ла-Моль, схиливши голову і зацікавлено прислухаючись, стояла так близько від Жульєна, що її чудове волосся трохи не торкалося його плеча.

— Ви ще дуже юний! — відповів Альтаміра. — Я казав вам, що в мене в Провансі є заміжня сестра, вона й тепер ще гарна, добра, мила, прекрасна мати, віддана своєму обов’язку, побожна, але не святенниця.

«До чого він хилить?» — подумала мадемуазель де Ла-Моль.

— Вона живе щасливо, — вів далі граф Альтаміра, — і жила так само й тисяча вісімсот п’ятнадцятого року. Я тоді переховувався в неї, в її маєтку біля Антіб. Так ось, коли вона почула про страту маршала Нея, вона затанцювала з радощів.