Розділ «Глава XVI На вулицю! На вулицю!»

Двері вітальні вже зачинилися за мною, як раптом мене немов щось підштовхнуло, і, підкоряючись цьому пориву, я повернувся до свого щасливого суперника. Він негайно ж кинув тривожний погляд на електричний дзвоник.

— Дайте мені, будь ласка, відповідь на одне питання, — сказав я.

— Що ж, якщо воно в межах дозволеного…

— Як ви цього домоглися? Відшукали скарб? Відкрили полюс? Були корсаром? Перелетіли через Ла-Манш? Що ви зробили? Де вона, романтика? Як вам це вдалося?

Він вирячив на мене очі. Його дурнувато-добродушна, непоказна фізіономія виражала повне здивування.

— Чи не здається вам, що все це має надто особистий характер? — промовив він нарешті.

— Добре. Ще одне питання, останнє! — крикнув я. — Хто ви? Яка у вас професія?

— Я працюю писарем у нотаріальній конторі Джонсона і Меривілля. Адреса: Ченсері-Лейн, будинок сорок один.

— На все добре! — крикнув я і, як личить безутішному герою, зник у мороці ночі, охоплений люттю, горем і… сміхом.

Ще одна коротка сцена, і оповідання моє буде завершено.

Учора ввечері ми всі зібралися в лорда Джона Рокстона і після вечері за сигарою довго згадували в дружній бесіді наші недавні пригоди. Мені дивно було бачити ці добре знайомі обличчя в такій незвичній обстановці. От сидить Челленджер. Поблажлива посмішка як і раніше грає на його губах, повіки так само презирливо зіщулені, борода стовбурчиться, він випинає груди, бундючиться, повчаючи Саммерлі. А той попихкує своєю коротенькою люлькою і трясе цапиною борідкою, люто заперечуючи кожне слово Челленджера. І нарешті, от наш хазяїн — худе лице, холодний погляд блакитних, як лід, орлиних очей, у глибині яких завжди жевріє веселий, лукавий вогник. Такими всі троє надовго збережуться в моїй в пам’яті.

Після вечері ми перейшли у святая святих лорда Джона — у його кабінет, залитий рожевим сяйвом і обвішаний незліченними трофеями, — і наша подальша розмова відбувалася там. Хазяїн дістав із шафки стару коробку з-під сигар і поставив її перед собою на стіл.

— Мабуть, мені давно треба було ознайомити вас із цією справою, — почав він, — але я хотів спочатку з’ясувати все до кінця. Чи варто збуджувати надії і потім переконуватися в їхній нездійсненності? Але зараз перед нами факти. Ви, напевно, пам’ятаєте той день, коли ми знайшли лігвище птеродактилів у болоті? Отож, я дивився, дивився на це болото і зрештою замислився. Я скажу вам, у чому справа, якщо ви самі нічого не помітили. Це була вулканічна лійка із синьою глиною.

Обидва професори кивнули головами, підтверджуючи його слова.

— Таку ж вулканічну лійку із синьою глиною мені довелося бачити тільки раз у житті — на великих діамантових розсипах у Кімберлі. Ви розумієте? Діаманти не виходили в мене з голови. Я спорудив щось на зразок кошика для захисту від цих смердючих гадів і, озброївшись лопаткою, непогано провів час у їхньому лігвищі. От що я витяг звідти.

Він відкрив сигарну коробку, перевернув її догори дном та висипав на стіл близько тридцяти невідшліфованих діамантів завбільшки від боба до каштана.

— Ви, мабуть, скажете, що мені треба було відразу поділитися з вами моїм відкриттям. Не заперечую. Та недосвідчена людина може дуже погоріти на цих камінцях. Адже їх цінність залежить не стільки від розміру, скільки від консистенції й чистоти води. Коротше кажучи, я привіз їх сюди, і першого ж дня пішов до Спінка й попросив його відшліфувати й оцінити мені один камінь.

Лорд Джон вийняв з кишені невелику коробочку з-під пігулок і показав нам діамант, що пречудово вигравав, рівноцінного якому за красою я, мабуть, ніколи не бачив.

— Ось результати моїх зусиль, — сказав він. — Ювелір оцінив цю купку щонайменше в двісті тисяч фунтів. Зрозуміло, ми поділимо порівну. Ні на що інше я не погоджуся. Ну, Челленджере, що ви зробите на свої п’ятдесят тисяч?

— Якщо ви дійсно наполягаєте на своєму великодушному рішенні, — сказав професор, — то я витрачу всі гроші на обладнання приватного музею, про що давно мрію.