Розділ «Глава XV Очам нашим відкрилося стільки чудес!»

— Киньте, юначе! — Лорд Джон провів пальцем по плану. — Сімнадцята печера праворуч, вона ж друга ліворуч. Ні, помилки бути не могло.

Я глянув на хрестик і раптом скрикнув сам не свій з радості:

— Знаю! Знаю! Йдіть за мною, скоріше! — І, піднявши смолоскип над головою, кинувся назад. — Осьде, — я показав на обгорілі сірники, що валялися на піску, — осьде ми запалили смолоскипи.

— Цілком правильно.

— Але ж на малюнку ясно показано, що печера розгалужується! Виходить, ми просто-таки проґавили в темряві це місце. Будемо триматися правого боку, і я впевнений, що воно відшукається.

Як я говорив, так і вийшло. Кроків через тридцять у стіні зачорнів великий отвір. Ми повернули в нього й опинилися в набагато ширшому тунелі. Нетерпіння гнало нас уперед. Ще сотня кроків, друга, третя… і раптом попереду засвітилося червонувате світло. Що б це могло бути? Рівне, немиготливе полум’я загороджувало нам шлях. Ми прискорили кроки. Жару від цього вогню не відчувалося. Все було тихо, ні шереху, ні звуку… Світлова завіса не зникала, і її сяйво сріблом заливало тунель, перетворюючи білий пісок в блискучі діаманти. Ми підійшли ще ближче, і край завіси чітко закруглився в нас на очах.

— Це місяць, клянуся вам! — крикнув лорд Джон. — Ми вільні, друзі! Вільні!

І дійсно, у пролам, що виходив на той бік гірського кряжа, світив повний місяць. Пролам виявився невеликий, завбільшки з вікно, але нам і цього було достатньо. Виглянувши з нього, ми побачили, що спуск буде не дуже важкий і що до землі недалеко. Розгледіти цей лаз при обході плато нам, звичайно, ніколи б не вдалося. Кому б спало на думку шукати місце для підйому саме тут, серед низько навислих скель? Ми переконалися, що звідси можна буде спуститися канатом, і, щасливі, повернулися в табір готуватися до завтрашнього вечора.

Діяти треба було таємно і без усякого зволікання, бо індіанці могли затримати нас навіть в останню хвилину. Ми вирішили кинути все своє спорядження, крім зброї і патронів. Правда, у Челленджера було трохи громіздких речей, що він хотів будь-що узяти із собою, і одна з них завдала нам найбільше клопоту. Але про це я поки що не можу розводитися.

День тягся нескінченно довго, але от, нарешті, стемніло. У нас все було готове. Дотримуючись усілякої обережності, ми витягли свої пожитки нагору сходинками, зупинилися коло входу в печеру і кинули останній погляд на цю загадкову, оповиту для нас романтичним серпанком країну, яку, боюся, незабаром наповнять мисливці і всілякі дослідники, країну, де ми багато на що наважилися, де нам багато довелося зазнати і багато чого навчитися, — нашу країну, як ми завжди любовно називатимемо її.

Ліворуч від нас сусідні печери кидали в темряву веселі червонуваті відблиски багать. Знизу доносилися голоси, сміх і спів індіанців. Удалині стіною вставала лісова хаща, а між нею і скелястою грядою іскрилося велике озеро — обитель дивовижних чудовиськ. Ось у темряві продзвенів пронизливий заклик якогось звіра. Це був голос Країни Мепл-Уайта, що слала нам своє останнє «прощавай». Ми повернулися і ввійшли в печеру, через яку пролягав наш шлях додому.

Через дві години ми самі і всі наші пожитки були вже біля підніжжя гірського кряжа. Спуск минув щасливо, якщо не вважати метушні з речами Челленджера. Залишивши всю поклажу на місці, ми вирушили без поклажі до стоянки Самбо. Яке ж було наше здивування, коли при світлі вранішнього неба перед нами відкрилася рівнина, на якій палало не одне багаття, а щонайменше десять! Рятувальна партія все-таки прийшла. Вона складалася з двадцяти індіанців з Амазонки, що доставили сюди жердини, канати й все, що було потрібно для перекидання моста через прірву. Тепер у нас не буде жодних утруднень з доставкою багажу до берегів Амазонки, куди ми вирушимо завтра вранці!

На цьому, вдячний долі, я закінчую свою розповідь. Очам нашим відкрилося стільки чудес, душі очистилися, загартовані тяжкими випробуваннями. Всі ми, кожний на свій лад, змінилися на краще, стали серйозніші.

Можливо, що в Парі нам доведеться затриматися, тому що треба обзавестись усім необхідним для подальшої подорожі. У такому разі цей лист випередить мене на один трансатлантичний рейс. Якщо ж ми відразу вирушимо в дорогу, то він буде в Лондоні одночасно із нами. Так чи інакше, любий містере Мак-Ардле, я сподіваюся незабаром потиснути вашу руку.