Скерцо з тиранозавром

Малий, Філіп, був моїм сином.

Гокінс був моїм сином.

Я навіть не знав, що мав сина. А тепер він мертвий.

Якийсь час я просидів у похмурій безтямі, а тоді заходився малювати часові лінії в голографічному кубі над столом. Проста подвійна петля для Гокінса-Філіпа. Набагато складніша траекторія для себе самого. Тоді я вписав ще офіцерів СБЧ, офіціантів, палеонтологів, музик і робітників, які спочатку збудували станцію і мають розібрати її, коли ми тут упораємось… Усього вийшло під сотню окремих осіб.

Коли я закінчив, то мав тривимірну модель станції Гілтоп у вигляді переплетених у часі ліній життя. До біса складна вийшла фігура.

Виглядала вона, як Гордіїв вузол.

Тоді я почав начитувати записку собі молодшому. Таку високовуглецеву, гостру як бритва, дамаську записку. Таку, що розрубає станцію Гілтоп на тисячу спазматичних парадоксальних шматочків.

Найми того, звільни ту, закинь сотню молодих, здорових, здатних розмножуватися вчених на мільйон років до нашої ери. О, і ще одне: дивись не стань батьком.

Після такого наші благодійники накинуться на нас, мов рій розлючених шершнів. Незмінні вирвуть із людських рук подорожі в часі, заднім числом, звісно. Усе пов’язане з ними лишиться у петлі часу, що не перетинається з реальністю, і розпадеться в умовах квантової невизначеності. Станція Гілтоп розчиниться в океані того, що так і не сталося. Дослідження і знахідки тисяч відданих роботі вчених знову зникнуть за межею відомого людям. Моєму синові не загрожуватиме зачаття, народження і те, що його бездушно відправлять на необов’язкову смерть.

Усе, на що я поклав ціле життя праці, згине у небутті.

Мені подобалася ця думка.

Коли записка була готова, я помітив її грифами «ВАЖЛИВО» і «ТІЛЬКИ ДЛЯ МЕНЕ». Тоді я приготувався відіслати її на три місяці назад.

Позад мене клацнули двері. Я розвернувся на стільці. До кімнати зайшов єдиний у цілому світі чоловік, що міг мене спинити.

– Перш ніж загинути, хлопець щасливо прожив двадцять чотири роки, – сказав Старий. – Не варто їх у нього забирати.

Я зазирнув йому в очі.

Собі в очі.

Ці очі мене зачаровували і відштовхували. Найтемніше-коричневі, вони сиділи у гніздах набраних за все життя зморшок. На станції Гілтоп я працював зі старшим собою з першого дня, але він і досі залишався для мене абсолютно непроникною загадкою. Від цього я відчував себе мишеням, за яким пильнує змія.

– Справа не в хлопці, – сказав я. – Справа в усьому.

– Знаю.

– Я зустрів його лиш сьогодні – це я про Філіпа. Гокінс був просто новачком. Я його ледве знав.