Скерцо з тиранозавром

Я і сам був палеонтологом, поки мене не підвищили. Тепер же я, у смокінгу та підперезаний камербандом, походжав залою і стежив, щоб усе пройшло гладенько.

Офіціанти з’являлися нізвідки і щезали в нікуди. Вони тікали за ширму, що закривала тунель у часі, і миттю вискакували звідти, несучи густо заставлені таці: стиракозаврові медальйони під моцарелою з молока мастодонта для цінителів червоного м’яса; присипаний мигдалем археоптерикс для тих, кому миліше м’ясо біле; фенхель і радіккіо для вегетаріанців.

І все під музику, за приємними балачками та ще на тлі найкращого виду в усьому всесвіті.

До столу малого – тобто, до столу родини де Шервіль, – приставили Дональда Гокінса. Якщо вірити плану розміщення гостей, то флегматичний огрядний чоловік був Жераром, батьком-годувальником. Жінку поруч із ним звали Даніелою. Колись давно вона стала його трофейною дружиною, а тепер елегантно старіла. Далі сиділа пара їхніх гостей – подружжя Кадіґанів. Цих, здавалось, усе трохи приголомшувало. Певно, це наближений до Жерара працівник із дружиною. Вони багато не балакали. Насуплена дочка де Шервілів, Мелюзина, одягла коротку чорну сукню, що ніби ненароком відкривала поглядам ідеальні груди. Вона виглядала знудженою і неспокійною – просто втілені клопоти. Останнім був той хлопець на ім’я Філіп.

Я уважно наглядав за ними через Гокінса. Я не розраховував на те, що новенький довго протримається, але він причарував усіх за своїм столом. Молодий, показний, ввічливий – у нього було все. Я помітив, як Мелюзина відкинулася назад на стільці, мовчки оцінюючи з-під темних вій. Відповідаючи на якесь питання юного Філіпа, Гокінс блиснув хлопчачою, безтурботною посмішкою. Через усю залу я відчував жар поклоніння малого своєму герою.

А тоді пискнув мій годинник, і я мусив стрибнути з пізнього крейдового періоду на кухню Головної бази у 2140-му році.

Там на мене вже чекав офіцер Служби безпеки часу. Призначення СБЧ загалом полягає у тому, щоб не допускати часових парадоксів, бо інакше Незмінні позбавлять нас права переміщень. Більшість людей думає, що подорожі в часі винайшли недавно, і зробили це люди. Це тому, що наші благодійники не хочуть розголошувати свою присутність.

На кухні усі галасували. Один із офіціантів нахилився вперед, широко розставивши ноги і спершись на стіл, інший лежав на підлозі, тримаючись за руку – вочевидь, зламану. Офіцер тримав їх під прицілом пістолета.

Хорошим знаком було те, що Старий на кухні не з’явився. Якби трапилося що-небудь значне чи паскудне, – скажімо, креаціоністи б заклали бомбу, чи прийшло б якесь повідомлення за мільйон років з майбутнього, – він був би тут.

Коли я увійшов, усі заговорили разом.

– Я нічого не робив, чуваче, цей бугай…

– …скоїли порушення шостого ступеня…

– зламав мою тридовбану руку, чуваче. Збив мене на землю!

– …роботи повно. Заберіть їх з моєї кухні!

Виявилося, що це звичайнісінький випадок передачі записки. Один із офіціантів, уже старий, змовився з іншим, якого найняли у пізніший період, щоб той передав йому молодому такий список виграшних інвестицій, що вони обидва могли стати мультимільярдерами. У нас по кухні розтикані засоби стеження, і офіцер бачив момент передачі папірця. Тепер же шахраї все заперечували.

Їх задум усе одно не спрацював би.  Відповідна служба веде суворий облік історичних записів. Багатство такого порядку, на який вони націлилися, стирчало б із тих записів, як зламаний великий палець.

Я звільнив обох змовників, викликав поліцію, щоб їх забрали, направив запит на двох офіціантів на заміну на кілька годин у місцеве минуле, провів їм інструктаж і відправив працювати, ні на хвилину не затримавши обслуговування. Тоді я відвів офіцера убік і добряче йому вичитав за те, що він викликав мене у реальному часі, а не надіслав записку три дні тому. Але коли щось уже відбулося, цього не зміниш. Раз мене викликали, я мусив розібратися з цим особисто.

Звичайне порушення безпеки. Нічого особливого.

Але це виснажувало. Тому коли я пірнав до тунелю, що вів назад до станції Гілтоп, я виставив час прибуття на кілька годин після свого зникнення звідти. Коли я прибув, столи вже готували до подачі кави з десертом.

Хтось простягнув мені мікрофона, і я двічі стукнув по ньому, привертаючи увагу. Я стояв перед вікном, а за моєю спиною палала видовищна вечірня зоря.