Скерцо з тиранозавром

– Пані та панове, – сказав я, – дозвольте мені ще раз привітати вас у пізньому крейдовому періоді. Це остання дослідницька станція перед Епохою ссавців. Утім, хвилюватися не варто – до метеора, що остаточно поховав усі надії динозаврів, ще залишається одна-дві тисячі років. – Я перечекав сміх, а тоді продовжив.

– Якщо ви поглянете назовні, то побачите Джину, одну з наших диноєгерів, яка саме встановлює запашну приманку. Джино, помахай нашим гостям.

Джина вовтузилася з невисокою триногою. Весело нам помахавши, вона знову взялася до роботи. У шортах кольору хакі та ще з тим білявим хвостиком на голові вона здавалася типовим захопленим наукою дівчиськом. Але Джині було призначено стати однією з кращих завробіхевіористів у світі, і вона теж знала це. Чутки поширилися, незважаючи на всі наші зусилля.

Тепер Джина задкувала до станції, на ходу розмотуючи запалювальний дріт. Вікна станції були на другому поверсі, а єдиним отвором у стінах першого були броньовані двері.

– Для цієї демонстрації Джині доведеться зайти всередину, – сказав я. – Ніхто не захоче опинитися назовні без захисту після того, як приманка спрацює.

– А що в ній? – гукнув хтось.

– Кров трицератопса. Ми сподіваємось принадити хижака, а може, навіть, і короля хижаків – самого тиранозавра-рекса. – Серед гостей прокотилося схвальне бурмотіння. Про цього хлопця чули усі. Він був справжньою зіркою. Я легко перемкнувся в режим лекції. – Якщо розкрити череп тиранозавра, то можна побачити надзвичайно велику нюхову частку мозку, відношення якої до загального його об’єму найбільше серед усіх тварин за винятком грифів. Рекс може винюхати свою здобич, – зазвичай це падло, але я не став казати цього вголос, – за кілька миль. А тепер слідкуйте уважно.

Приманка вибухнула і перетворилася на клуби рожевого туману.

Я кинув оком у бік столу де Шервілів і побачив, як Мелюзина витягла ногу зі своїх шпильок і провела нею Гокінсових штанях. Той почервонів.

Її батько нічого не помітив. Мати, – мачуха, якщо бути точним, – та все побачила, але не надала цьому значення. Для неї це було цілком зрозумілою жіночою поведінкою. Я не міг не зауважити, які в Мелюзини гарні ніжки.

– На це знадобиться кілька хвилин. Поки ми чекаємо, дозвольте звернути вашу увагу на відмінні тістечка від нашого шеф-кухаря Руперта.

Я вклонився під увічливі оплески і почав обхід столиків. Дотепний жарт одним, слова захоплення іншим. Світ уже давно зупинився б, якби його коліщата не змащували лестощами.

Поки я дістався столу де Шервілів, Гокінсове обличчя геть ізблідло.

– Сер! – він скочив на ноги. – На одну хвилинку, будь ласка.

Він майже тягнув мене від столу.

Коли ми залишилися наодинці, він аж затинався:

– Т-та юна леді, в-вона х-хоче…

– Знаю я, чого вона хоче, – спокійно сказав я. – Вона вже в такому віці, коли можна приймати власні рішення.

– Ви не розумієте! Мені ніяк не можна повертатися за той стіл. – Гокінс і справді щиро мучився. Спершу я подумав, що він чув якісь балачки, зловісні натяки про свою подальшу кар’єру. Однак  врешті я вирішив, що справа не в цьому. Тут коїлося щось інше.

– Гаразд, – сказав я. – Тікай. Але я не люблю таємниць. Напиши детальне пояснення і залиш на моєму столі. Ніякого крутійства, зрозуміло?