Скерцо з тиранозавром

Скерцо зазвичай веселять публіку, але нестримні вихори звуків, що звучать у більшості з них, роблять їх ідеальним акомпанементом для нічних жахіть і шаленства хижого динозавра.

Гуп! Могутня голова знов і знов билася об скло. Тривалий час наш Сатана полосував зубиськами вікно, залишаючи на склі довгі подряпини.

Філіп усім тілом притисся до вікна, щоб до межі можливого скоротити відстань між собою і невблаганною смертю в подобі динозавра. Кожного разу, як паща вбивці намагалася його вхопити, він скрикував від захвату. Я розумів бажання малого підібратися якомога ближче. Мені було дещо про це відомо.

У його віці я теж був таким.

Коли Сатана врешті виснажився і поплентався кудись у поганому гуморі, я повернувся до де Шервілів. Філіп теж возз’єднався з родиною. Його бліде обличчя виглядало щасливим.

Як і обличчя його сестри. Я помітив, як неглибоко вона дихала.

– Ви впустили серветку. – Я подав її Мелюзині. Всередині була схована рекламна мапа, що показувала станцію Гілтоп і табір з наметів за нею. Один із наметів було обведено, а нижче написано: «Коли всі танцюватимуть».

Я підписав її «Дон».

– Коли я виросту, то стану палеонтологом, – палко сказав малий. – І не анатомістом чи єгерем, а біхевіористом. – Тут хтось прийшов забрати його додому. Його батьки залишались на танці, а Мелюзини вже і близько не було – вона рушила до Гокінсового намету.

– Молодець, – сказав я, поклавши руку на плече хлопця. – Приходь, як отримаєш освіту. Буду радий показати тобі що й до чого.

Малий пішов.

Того вечора відбулося його навернення. Я точно знав, що це таке. У мене воно сталося перед Зелінґеровою фрескою «Епоха рептилій» у музеї Пібоді в Нью-Гевені. Це було ще до відкриття подорожей у часі, коли найживіші динозаври, яких ми знали, були намальовані. Зараз я міг би вказати на сотні неточностей у тому, як їх зображали. Але того далекого сонячного ранку, в Атлантиді моєї юності, голову мою розпирали питання, і я просто стояв біля тих ящерів, поки мати не потягла мене далі.

Мені було справді шкода. Філіп так горів цікавістю і захопленням. Він став би великим палеонтологом, я це ясно бачив. Втім, йому не судилося здійснити свої мрії. Його родина була надто заможна, щоб таке дозволити.

Я знав це напевне, бо передивився записи про персонал станції за наступну сотню років і ніде не знайшов його імені.

Можливо, це стало найменшою із тисяч таємниць, які я зберігав і про які нікому не міг розповідати. Але все одно це засмутило мене. На мить я відчув усю вагу прожитих років, згадав усі свої дрібні компроміси з совістю, усі ганебні прагматичності. Тоді я увійшов до тунелю й повернувся на годину раніше.

Ніким не помічений, я вислизнув назовні і пішов чекати на Мелюзину.

Підтримувати тунель увімкненим дорого. За звичайних обставин, – коли не влаштовуємо вечори для збору пожертви, –  ми працюємо в полі місяцями. На те й потрібен табір із отриманими від армії наметами на платформах і електричною огорожею уздовж периметру, яка не підпускає чудовиськ близько.

Коли Мелюзина прослизнула до намету, вже стемніло.

– Дональде?

– Шшш. – Я приклав пальця до її губ і притис до себе. Одна рука повільно ковзнула униз її голою спиною і смужкою зім’ятого оксамиту, а потім знову вгору під поділ, щоб стиснути її маленькі вишукані сіднички. Вона потяглася до мене губами, і ми пристрасно і глибоко поцілувалися.