Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Здається, так, — через силу усміхнувся він. — Ось тільки пилу наковтався!

— І ми теж, — Еліза розстебнула його рюкзак і випустила на волю Вілму. Ківі одразу ж вирушила оглядати місцевість. — Не відходь дуже далеко від нас, чуєш? — додала жінка, звертаючись до пташки. — І будь обережною, щоб нам не довелося витягати тебе з якоїсь тріщини!

Вілма обурено пискнула і зникла у найближчих заростях чагарників.

— Дуже не любить, коли на неї тиснуть, — зауважила Еліза. — Завжди робить тільки те, чого захоче її ліва лапа. В усьому схожа на свого хазяїна. — Вона кивнула в бік Гумбольдта, котрий видерся на високий стрімчак і дивився в бінокль у бік півдня.

Оскар засміявся й поліз нагору слідом за батьком.

Побачене вразило його. Надійно сховане від сторонніх очей лабіринтом високих скель і нагромадженнями брил пісковику, там було розташоване місто, на південному краю якого височіла якась кругла споруда, схожа на башту. Біля невисоких будинків зеленіли дерева, тінь від яких лягала на стіни. Звідси, з висоти, місто найбільше нагадувало іграшкові будиночки, які діти ліплять із вологого піску з допомогою лопатки, відерця і пластикових формочок.

Оскар насунув на очі капелюха й запитав:

— Це і є місто догонів?

Гумбольдт усе ще дивився в бінокль.

— Догонів? Ні. Вони мешкають у зовсім інших місцях. Тут колись жили теллем, але вони покинули своє місто багато століть тому.

— Ти в цьому впевнений?

— А ось поглянь, — Гумбольдт простягнув бінокль Оскару.

Зовні місто мало цілком звичайний вигляд, дивувало лише те, що на вулицях не було людей. Скрізь панувала пустка. Батько мав рацію — тут більше ніхто не жив. Оскар повернув бінокль Гумбольдту, і четверо мандрівників рушили до загадкового помешкання легендарних теллем.

Міська брама виявилася першим свідченням того, що колись тут відбувалися запеклі сутички. Високі ворота було майже вщент розтрощено руками людей, а рештки сумно погойдувалися, наче крила підстреленого птаха. Багато які з будинків було пошкоджено пожежею. Навколо панувала якась неприродна тиша, від якої холонуло серце.

Оскар нерішучо зупинився.

Це місто дуже відрізнялося від тих, які він бачив раніше. Тут не було прямих ліній і вертикальних площин. Жодний із будинків не був схожим на інші. Усі ці паралелепіпеди із заокругленими кутами, високі конічні башти, циліндри, напівсфери, кеглі й піраміди були найрізноманітнішого розміру. Очевидно, за прадавніх часів їх фарбували в яскраві кольори. Деякі споруди зруйнувалися від часу, проте більша частина добре збереглася. Судячи з усього, місцеві мешканці були низенькими на зріст: отвори дверей ледве сягали Оскару до плеча, а всередині будиночків не можна було випростатися на повний зріст. Це ще більше надавало їм схожості з дитячими піщаними хатками.

Чим далі мандрівники заглиблювалися в переплетіння вулиць і переходів, тим вище у скелі здіймалися будинки. Вони тулилися до пісковикових схилів, неначе ластівчині гнізда, що дивним чином збільшилися. Іноді між хатками чорніли глибокі провалля, що вели кудись у глиб землі.

З обох боків однієї з таких печер височіли масивні колони, зроблені з суцільного каменю й прикрашені загадковими символами. Гумбольдт витяг із сумки ще один магнієвий смолоскип і почав спускатися. Невдовзі його супутники, які залишилися нагорі, почули його голос:

— Мерщій до мене! Ви маєте це бачити!

Зайшовши до печери, Оскар, Шарлотта й Еліза спантеличено зупинилися біля входу. Перед ними постала простора підземна зала, в глибині якої можна було побачити якісь двері. Вся стеля і стіни зали були вкриті дивовижними зображеннями.