Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Не переймайся. Просто трохи стомився, — Макс оглянувся на свого рятівника.

Уїлсон стояв біля нього, спиною до сонця. Журналісту довелося примружитися, щоб роздивитися обличчя мисливця на метеорити. Та все одно він нічого не побачив, окрім блиску сріблястого штучного ока.

— Дуже дякую, — промовив Макс. — Ви врятували мені життя. Я довіку залишуся вашим боржником.

— Нема за що, — зронив Уїлсон із загадковою усмішкою. — Просто не забувайте про це, коли наступного разу наважитеся шпигувати за мною.

31

Наступного дня близько десятої ранку Оскар і його супутники рушили до західної межі столових гір. Вони їхали верхи на мулах, яких надав у їхнє розпорядження панотець. Він же подбав і про те, щоб мандрівники взяли з собою достатній запас води й продовольства. Значна частина їхнього шляху являла собою досить крутий підйом, стежка була всіяна щебенем, а почасти й уламками скель, тож подорожанам доводилося раз у раз залишати свої сідла й допомагати терплячим тваринам тягти вгору чималий вантаж.

Оскар і Гумбольдт ішли мовчки, а жінки обговорювали подробиці розмови, що відбулася напередодні ввечері під час вечері у священика. Щойно вони опинилися на узвишші, як перед їхніми очима постала вся широка долина внизу. Її протилежний край стрімко здіймався вгору. А далі височіла скельна стіна, відполірована лютими вітрами. На перший погляд, вона здавалася неприступною.

Дивлячись на неї, Оскар навіть не міг уявити собі справжніх масштабів тутешніх гір — навколо них не було ніякого підходящого орієнтиру для порівняння. Хіба що невеликий пальмовий гайок біля їхнього підніжжя давав змогу хоча б на щось накинути оком. Але ж як тут пустельно й самотньо! Нібито вони були останніми людьми на планеті. До них долинали тільки жалісні крики хижого птаха.

— Надзвичайно, чи не так? — Шарлотта прикрила очі рукою. — Нібито зазираєш у доісторичні часи!

Від швидкої ходи вона розчервонілася, чоло змокріло від поту. Оскар швидко глянув на неї й усміхнувся. Перед ним знову була його колишня Шарлотта, котра йому так подобалася. У великих черевиках, коротких штанях і крислатому капелюсі. Як же вона не схожа на ту норовливу й капризну молоду панянку в Берліні!

— Якщо вірити щоденнику Беллхайма, десь там має бути дорога, — сказала вона, вказуючи вгору. — Але точних указівок у його тексті немає.

— Там сказано, що це потаємна дорога, — зауважив Гумбольдт. — Знайти її буде не так уже й просто. А стосовно Беллхайма ти помиляєшся. Він усе ж таки залишив відомості, та вони чомусь зашифровані. Нам треба тільки дістатися до скель і спробувати пошукати біля їхнього підніжжя.

Однак знайти стежку, що вела на плато, виявилося набагато складніше, ніж вони очікували. Майже півгодини мандрівники шукали хоча б якусь зачіпку: характерну тріщину, розпадину абощо, проте так нічого й не виявили. Зрештою Гумбольдт вирішив зробити привал.

— Так далі не можна, — заявив він. — Тут треба попрацювати головою, а не ногами. Загляньмо ще раз до нотаток Беллхайма. — Він вийняв із кишені сюртука старенький зошит у пошарпаній шкіряній палітурці, відкрив на потрібній сторінці й передав його племінниці. — Будь ласка, прочитай іще раз те, що там написано.

Шарлотта уважно подивилася на запис у зошиті:

— «П’ять пальців правої руки уздовж кам’яного жолоба, — почала вона. — Далі — слонячий хобот».

Оскар зазирнув через плече дівчини:

— І це все? Ніякого малюнка або креслення?

Гумбольдт похитав головою:

— Згоден, не так уже й багато. Є ще карта на тій самій сторінці, але вона нам не допоможе. Це просто приблизний ескіз місцевості. Жодних позначок, нічого такого, що дало б змогу розшифрувати те, що криється за цими двома рядками.