Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Легко тобі радити, — промовив Оскар уголос, ніби заперечуючи реальному співбесіднику. — Ці пси страшенно настирливі. До того ж, здається, їх сьогодні не годували.

Він обтер спітніле чоло. Від спеки та напруги думки переплуталися. Руку страшенно пекло.

Знову одна з тварюк підскочила і спробувала вхопити його за ногу. Оскар завдав нового влучного удару, і звір побіг геть, кульгаючи. Проте довго такого напруження він не витримає. Хлопець ледве пересував ноги, його рухи ставали дедалі повільнішими. Але, як це не дивно, страху він зовсім не відчував. Дивний голос так само звучав у нього в голові, проте казав якісь нелогічні речі. «Припини опиратися, — казав він. — Це не має сенсу. Ти лише примушуєш їх нервувати».

— А як же я? Що ж тоді станеться зі мною?

«Чортівня якась, — подумав Оскар. — Я бесідую сам із собою. Схоже, що я просто божеволію».

«Облиш із собою боротися, — не вгавав дивний голос. — Нічого з тобою не станеться, повір, прошу тебе!»

— Брехня! — не здавався Оскар. — У нормальних людей ніяких голосів у голові не буває. Зникни зараз же мені!

Голос замовк.

І одразу ватажок приготувався до нападу. Не звертаючи уваги на дрючок, він кинувся на юнака. Міцні ікла вчепилися в черевик і відірвали шмат підошви. Оскар втратив рівновагу й упав на курну землю. І одразу ж навколо нього зімкнулося кільце вухатих тварюк. Двоє собак вчепилися в його черевики, а решта зімкнула щелепи на штанах і сорочці. Ватажок, найдужчий у зграї, схопив його за комір сорочки й поволік за собою.

Оскар борюкався, відбивався й намагався скочити на ноги, проте це йому не вдалося. Нарешті, відчайдушно скрикнувши, він змахнув дрючком і щосили загатив по кутастому черепу ватажка. Тварина відскочила, проте вже за секунду зуби собаки клацнули біля самої шиї Оскара. Гострі, наче леза, вони лише на кілька міліметрів не досягли своєї мети. Пес застиг над юнаком, утупившись йому просто в очі. З його губ злітала піна, а в очах палала жага убивства.

Думки Оскара сплуталися. Біль і спека зробилися нестерпними. Він розумів, що опиратися не варто, і йому все одно судилося померти. Навіщо ж тоді всі зусилля? Та, якщо вже помирати, то так, щоб супротивник відчув, із ким має справу.

Він підняв руку, виставивши лікоть, щоб захистити обличчя.

І тут сталося дещо зовсім не очікуване. Ватажок здригнувся й позадкував, ніби отримав потужний удар електричного струму. Його зляканий погляд не відривався від руки Оскара. Інші собаки теж відступили, опустивши голови й підібгавши хвости. Здається, у хлопця з’явився шанс!

У голові юнака знову пролунав голос.

«Підніми руку, — промовив він. — Якщо піднімеш руку, станеш вільним».

Оскар не міг повірити в те, що відбувається. Нібито бачиш страшний сон і не можеш прокинутися. Собаки, які хвилину тому ладні були розірвати його на шмаття, всі до єдиного відступили назад і нерішучо застигли. Що сталося? Рука… Так-так, рука…

«Усе буде гаразд, ось побачиш».

Поволі, долаючи біль, Оскар підняв руку. Вухаті на падники позадкували й заскавчали. Звиваючись від люті і страху, вони тулилися одне до одного. Оскар підповз до ватажка. Той спочатку глухо загарчав, а потім почав перелякано дзявкати. Коли ж Оскар наблизився до тварини на відстань витягнутої руки, пес стрімко розвернувся й кинувся навтьоки. Слідом за ним побігла й уся зграя.

Юнак деякий час стежив за ними, відчуваючи, як непритомніє, а потім долілиць упав на землю.

Еліза застогнала від жаху. Її очі закотилися так, що здавалися зовсім білими.