Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Не квап його, Вілмо! — усміхнувся Гумбольдт. — Нехай іще полежить. Перш ніж підіймати хворого з постелі, слід переконатися, що він цілком одужав. — Він присів на ліжко. — Як ти почуваєшся, мій хлопчику?

Нахилившись, Гумбольдт узяв Оскарову руку і міцно стиснув. На очах у вченого заблищали сльози. Оскар ніколи ще не бачив батька в такому стані і трохи зніяковів.

— Ми вже побоювалися, що ти ніколи не отямишся. Ти дуже довго був непритомним.

Оскар здивовано скинув брови вгору.

— Невже так довго?

— Понад дві доби. Ми намагалися привести тебе до тями, проте все було марним.

— Дві доби? — Оскар не міг повірити. — Але що, власне, сталося? Я добре пам’ятаю, як відвернув від гір і рушив туди, де помітив дим. А що було потім, щось не пригадую.

— Але ж ти хоча б щось можеш згадати? — запитала Еліза.

Оскар замислився, проте спогади були дуже невиразними. Ніби в його пам’яті виникли зачинені двері, які вперто не бажали відчинятися.

— Мені здається, я бачив якихось вухатих собак… — промовив він. — Та я не зовсім упевнений. І ще я чув голос у себе в голові. Так само, як колись із Елізою, проте звучав він якось інакше.

— Схоже, ти трохи заблукав, — втрутився Гумбольдт. — Я йшов майже годину, поки знайшов тебе серед цих баобабів. У тебе зовсім не було води. Ще трохи — й ти б помер від зневоднення. На щастя, в мене була з собою фляга. Я тягнув тебе на плечах аж до самого табору. І маю сказати, що це було не так уже й легко! — Учений усміхнувся. — У мене й досі ломить поперек. Цікаво, скільки ти важиш? Схоже, Еліза не марно тебе годує.

Оскар мовчки дивився на батька й усміхався. Він не міг вимовити й слова — душу сповнила ніжність і вдячність. Скільки ж Гумбольдту довелося пережити! Він ризикував власним життям, аби врятувати сина. Хіба він зробив би так, якби не звідував справжніх батьківських почуттів? Навряд чи. Можливо, Оскар помилявся, вважаючи його байдужим і нечутливим, і їм просто забракло часу, щоб як слід звикнути один до одного?

— Куди це ми потрапили? — нарешті, запитав юнак. — Коли я побачив усіх цих святих, то вирішив, що я вже на небесах.

— Ти не дуже помилився, — засміявся Гумбольдт. — Але ти маєш усе побачити на власні очі. Проте для цього треба підвестися, зможеш?

Оскар кивнув.

— Почуваюся свіжим, як новонароджене дитя. Й, до того ж, голодний, як вовк.

— Тоді роби, як сказала Вілма: вилазь із гнізда! Твій одяг уже тут. Ми почекаємо на вулиці.

Коли всі вийшли з кімнати, Оскар зіскочив із ліжка й поспіхом одягнувся. Потім підійшов до дверей і відчинив їх.

Перед собою він побачив кілька невеликих дерев’яних будівель, що були розташовані за периметром доглянутого саду. Пахло трояндами й чебрецем, дрібне листя численних акацій відкидало на траву м’яку тінь, а лави, що стояли з обох боків акуратної доріжки, посипаної гравієм, ніби запрошували присісти й перепочити. За рядом хатинок було видно білий шпиль дзвіниці, а далі могутньою стіною здіймалися столові гори.

— Що це таке? — пробурмотів Оскар. — Схоже на монастир…