Розділ «Частина 2 Острови часу»

Зараз, мабуть, була вже одинадцята година. Спека зробилася нестерпною. Сонце розжарило савану, й це позбавило хлопця відчуття часу. Ані струмка, ані калюжки — лише розтрісканий сухий ґрунт під ногами. Деякі тріщини досягали півметра завглибшки, і треба було весь час стежити, щоб не втрапити в одну з них ногою. І, до того ж, ці оглушливі голоси безлічі комах! Від них просто божеволієш. Щохвилини сюрчання коників і цикад ставало голоснішим, заважаючи юнаку зосередитися й обрати правильний напрямок. Він брів навмання, не зовсім усвідомлюючи, що робить.

Можливо, він рухається по колу? Цілком імовірно Принаймні, деякі кущі здавалися Оскару на диво знайомими. Вилізти на дерево? Та цьому заважає рука. Свербіння під шкірою перетворилося на нестерпне печіння, а шкіра передпліччя зробилася грубою і нагадувала луску якоїсь рептилії.

Оскар глянув на небо.

Сонце вже було майже над головою. Його власна тінь нагадувала невеличку темну пляму біля ніг. Іще трохи, й він просто спечеться, як і все в цій бісовій савані.

Утомлений і знесилений, він плентався далі, не звертаючи уваги на дивний шум — спочатку його було ледве чути, але згодом звук зробився гучнішим. Спершу юнак вирішив, що це знову ті ж самі цикади, та невдовзі зрозумів свою помилку. Звуки складалися в чудернацьку мелодію. То був голос, і він співав.

Оскар зупинився, прислухаючись.

Ось знову — тепер уже зовсім голосно й виразно. Причому, здається, що голос не долинає ззовні, а звучить просто в його голові.

Він потер скроні. В цій мелодії було щось невловиме і прозоре, нібито її видавали скляні голосові зв’язки.

«Зосередься! — наказав він собі. — У тебе вже починаються галюцинації. Музика в голові, скляні голоси… Так тобі незабаром і каганці в очах засвітяться. Думай лише про дим, який указує тобі напрямок!»

Хлопцеві довелося докласти нелюдських зусиль, аби розірвати гіпнотичні чари скляного голосу й рушити далі. За деякий час голос почав затихати. Ще декілька хвилин — і він остаточно замовк. Оскар глянув уперед.

Перед ним постали зарості баобабів. Сіра кора й товсті, вигадливо вигнуті стовбури робили їх схожими на якихось доісторичних істот, що дійшли до нас від тих часів, коли люди ще вважали тварин своїми предками. З власної волі він, звісно, нізащо б не поткнувся в таке місце, але тут уже вибору не було. Оскар ступив під покрив таємничого лісу, насилу здолавши в собі внутрішній опір.

Величезні дерева, як не дивно, майже не давали тіні. В цьому лісі хлопець знову втратив орієнтацію. Йому раз у раз доводилося обминати велетенські покручені стовбури та гігантські корені, що виступали із землі. Через це Оскар весь час змінював напрямок і за декілька хвилин уже зовсім не розумів, де він і що саме з ним сталося.

Подолавши відчай, що раптом охопив душу, він усе ж продовжував рухатися далі. Всі дерева в цьому лісі здавалися однаковими. Їхні голі віти, схожі на химерні руки скелетів, утворювали коридор над його головою. Рідке листя тріпотіло від спекотного вітру.

Оскара охопила паніка. Слід негайно забиратися звідси. Інтуїція підказувала: щось лихе чатувало на нього серед цих стовбурів. Він спіткнувся об корінь і зупинився.

Попереду, кроків за двадцять від нього, на стежку вискочила невелика тварина. Чотири лапи, широкий череп, вуха стирчать. Схоже на собаку. Шерсть мичкувата, жовта, з темними смугами. На боках у звіра шерсті майже не було, тож там видніла гола чорна шкіра. На нижній щелепі загрозливо виблискували довгі жовтуваті ікла. Довгаста морда обернулася до Оскара, й із пащі собаки вирвалося люте гарчання.

Хоча тварина була не дуже великою — не вищою від Оскарового коліна, — проте вигляд мала досить хижий. Неподалік хлопець помітив великий дрючок і вже намірявся було його взяти, аж раптом помітив іще одну жовто-смугасту тварюку. Вона ховалася за деревом і стежила за ним своїми великими непроникно-чорними очима.

Оскар схопив у руки дрючок і поспіхом обламав із нього дрібні гілочки. Деревина виявилася міцною, і він задоволено покрутив у повітрі свою зброю, міркуючи, чи досить вона важка. Що ж, сподіватимемося, що від самого її вигляду ці кляті цуцики порозбігаються.

Він уже збирався було йти далі, коли помітив іще одного собаку, ліворуч, і ще одного — іззаду. В нього похололо в животі. Серед дерев замигтіли огидні чорні морди.

Загалом їх було не менше восьми. І всі ці тварюки дивилися на хлопця так, ніби він був прибульцем із космосу, проте оточували його з усіх боків щільним колом, вирватися з якого було неможливо.

Тільки оточення йому й не вистачало!