Розділ «Частина 2 Острови часу»

Учений звично потер неголене підборіддя.

— Звісно, думав, — відповів він. — Враховуючи те, що ми не маємо продовольства, а запаси води обмежені, можемо розглянути тільки два варіанти. Перший: ми шукаємо і знаходимо «Пачакутек», а потім продовжуємо свою подорож. Другий: ми маємо знайти більш надійний прихисток і воду. — Гумбольдт підкинув у вогонь іще одну гілку. — Ти, напевне, пам’ятаєш запис у щоденнику Беллхайма, де розповідається про голландських місіонерів, які нібито облаштувалися на південному схилі цієї гори. Я подивився на карті й дійшов висновку, що це місце розташоване на відстані кількох десятків кілометрів звідси. Тож, якщо пощастить, за добу ми дістанемося туди.

— Я зовсім забула про них, — Шарлотта зірвала з гілки кілька пагонів і кинула їх у багаття. До неба здійнявся густий білий дим. — Чудова думка! А що коли там ми роздобудемо і воду, і продовольство?

— Звісно, що так, — озвалася Еліза. — Це привітні люди, які завжди готові допомогти нужденним.

Гумбольд кинув на неї скептичний погляд.

— А тобі доводилося колись спілкуватися з місіонерами?

— На Гаїті вони займаються доброчинністю, надають медичну допомогу й відкривають школи.

— А ще, — додав Гумбольдт, — викорінюють місцеві релігійні культи і сприяють європейській колонізації. Особливо тут, в Африці. — Він зітхнув. — Ти знаєш мою думку стосовно цього. Я переконаний, що втручання в чужу культуру є неприпустимим. Проте зараз мова не про це. Ми маємо набагато важливіші проблеми.

Час наближався до полудня, й температура в тіні досягла тридцяти градусів. Сонце безжально палило суху землю. Цикади сповнювали повітря оглушливим сюрчанням. І десь там, на розжареній рівнині, чекав допомоги Оскар, котрий міг сподіватися тільки на свого батька.

Наразі Гумбольдт прийняв рішення. Підійшовши до рюкзаків, він розшукав і прикріпив до поясу свою флягу з водою.

— Що в тебе на мислі? — запитала Шарлотта.

— А ти як гадаєш? — він перевірив, чи поклав у сумку карту й компас, і нахилився, щоб узяти ціпок. — Я вирушаю на пошуки.

— Але ж ти сам казав, що це небезпечно!

— Так, але сидіти тут склавши руки мені вже несила. Я маю діяти, і негайно. До того ж, зараз день, а я чудово орієнтуюся на місцевості, — він показав на свою сумку, де лежали карта і компас.

Еліза кивнула:

— Тільки обіцяй нам бути обережним. Зайве не ризикуй, гаразд?

— Обіцяю! А ви за жодних обставин не рушайте з місця. Я скоро повернуся. А, як пощастить, то й разом із Оскаром.

Поцілувавши Елізу, він рішучо попрямував на південь, до гір.

25

Оскар насилу підвівся й рушив уперед. Крок за кроком — усе далі й далі на північ. Гори поступово ставали трохи нижчими. Навколо він бачив один і той самий похмурий пейзаж. Пісок, каміння, глина, сухі чагарники й іноді — баобаб. А в проміжках — пустеля. Де зараз той білий димок, що його хлопець помітив зі скелі, він міг лише здогадуватися. Звісно, можна було б вилізти на дерево й подивитися, та для цього він уже не мав сили.