Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Ти напевне знаєш, що це не Оскар?

— Жодних сумнівів. Я ще ніколи не чула нічого схожого. Це, мабуть, не з нашого світу.

Шарлотта насупилася. Що Еліза має на увазі?

Запитання вже ладне було зірватися з її вуст, але раптом Гумбольдт підвівся й обтрусив пісок із колін.

— Я знаю, як ми можемо допомогти Оскару, — проголосив він.

— І як саме?

— Ми подамо йому знак, — учений стомлено посміхнувся. — Зараз же розкладемо вогонь десь на найближчому узвишші. Нехай він буде йому маяком серед ночі. У савані велике багаття можна побачити на відстані кількох кілометрів. А вдень ми можемо здійняти густий дим аж до неба. Як вам подобається моя ідея?

— А догони? — заперечила Шарлотта. — Якщо вогонь помітить Оскар, то вони й поготів.

— Доведеться ризикнути. В нас залишилося тільки дві фляги води, а все продовольство — на борту «Пачакутека». Без сторонньої допомоги нам не обійтися.

Шарлотта кивнула, погоджуючись.

— То чого ж ми тоді чекаємо?

23

Оскар розплющив очі. Золота куля сонця вже піднялася над обрієм. Його проміння залило савану теплим світлом, підкреслюючи стриману красу ландшафту: де, кілька скель, у тіні яких ховалися миршаві чагарники й трава, величезні піщані урочища і безмежне широке небо, в західній частині якого ще блищали запізнілі зорі.

Деякий час юнак лежав нерухомо, а потім підвівся й сів. Від бурі не лишилося й сліду. Над саваною віяв легкий ранковий вітерець. Весь одяг хлопця був важким і вологим. До шкіри прилип пісок. Здригаючись від холоду, Оскар обмацав себе. Голова була важкою і гула, неначе вулик, але руки й ноги, здається, на місці. Він відбувся лише кількома синцями на стегнах і здоровезною ґулею на голові.

Що сталося вчора?

Він пригадав, як буря занесла повітряне судно на скелі. Цей поштовх, мабуть, і викинув його за борт. Він спробував зібрати докупи уривки спогадів, проте думати було важко. Нарешті, він здався й почав прислухатися до звуків савани.

Ліворуч у траві почулося тихе сюрчання коника, а потім десь хрипко загавкав собака. Коли він замовк, йому відповів тривожний пташиний крик. Праворуч щось зашелестіло в кущах. А тим часом до хлопця почала повертатися пам’ять.

Оскар озирнувся — іззаду грізно здіймалися до неба прямовисні гірські схили. Освітлені теплим вранішнім промінням, вони справляли величне враження. «Пачакутек» зник без сліду. Мабуть, буревій умчав судно з собою.

Юнак невпевнено звівся на ноги. Вони тремтіли і не бажали слухатися. Довкола не було аніякого натяку на присутність людей. Де ж тепер шукати друзів? Можливо, вони й досі ховаються у своєму прихистку й чекають, коли він повернеться? Столові гори були тут єдиним орієнтиром, і за деякий час хлопцеві вдалося приблизно визначити напрямок, у якому належало йти до того місця, де вони намагалися здійснити вимушену посадку.

Оскар поволі поплівся уздовж стрімкого схилу і з радістю відчув, що з кожним наступним кроком сили повертаються до нього. А згодом прийшли до ладу й думки.