Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Але я до пізнання не зробив навіть першого кроку і зробити його й не спробував… все таке суперечливе… все було суперечливе…

— Ти про що? Ти й сам не ймеш віри у те, що кажеш; і годі про це. — Авґустів голос зробивсь роздратованим; Цезар був невдоволений.

— Так воно й є.

— Верґілію, любий…

— Ох, Октавіане…

Тихенько хитнулась лампада, хоч повітря в покої не поворухнулося навіть; тихенько дзеленькнув срібний ланцюжок. Чи не додався до сонячного затемнення ще й землетрус? Страху він, однак, не відчув; його тіло було, мов той човник, що його тихо погойдує хвиля, — мов човник, готовий пуститися в плавання, й Авґуст на березі по-дружньому допомагав приготувати його до відчалу, а вдалині — морське дзеркало, рівненьке, не побрижене жодною хвилькою, у гладіні його відбивалося блякле світло — здіймалося і опускалось усією своєю поверхнею.

І Авґуст, про землетрус також анітрохи не думаючи, по-дружньому мовив:

— Послухай мене, мій Верґілію, послухай товариша і воднораз того, хто знає твою поезію. Твоя «Енеїда» наповнена високим пізнанням, у ній — широка картина Риму, ти змалював його всього — з богами його, ратоборцями і простолюдом; ти змалював його славу і його благочестя, змалював усі римські терени і римські часи, що сягають корінням аж до могутнього нашого троянського пращура… Закарбував ти усе… Хіба тобі це — не пізнання?

— Закарбував? Карбувати, закарбувати… Ох-ох-ох… Так, я хотів закарбувати усе — все, що було, все, що є… Та зробити це неможливо, мені не вдалося…

— Тобі це вдалося, Верґілію!

— Мені не терпілося все пізнати… тим-то й хотілось усе записати… Бо така вже поезія; ох, поезія — це нетерплячка усе пізнавати, поезія прагне пізнання, одначе на більше, ніж прагнення, вона не спроможна…

— Я згоден з тобою, Верґілію, така вже поезія; у житті їй до всього є діло, тим-то вона і божественна.

Проте в чому істина, не розумів ані Цезар, ані хто інший; ніхто не усвідомлював, що божественність у красі — лише видима, що божественна видимість — ще не сама божественність.

— Щоб пізнати життя, о мій Цезаре, не потрібна поезія… Гадаю, для римських теренів, для римських часів, як ти оце висловивсь, Саллюстій і Лівій багато потрібніші, ніж мої вірші, і навіть якби я був селянином — чи, правильніше сказати, навіть якби я міг таким бути, — то, щоб землеробство пізнати, творіння, приміром, Варрона були б мені куди важливіші, аніж власні «Георгіки»… Що ми, поети, поряд з такими, як високоповажний Варрон?! Не хочу образити гідність своїх побратимів-поетів, але від самого лише славослів’я пуття не багато, а вже у пізнанні — то й поготів.

— Кожен робить свій внесок у пізнання життя; його робить і кожне сподіяне твориво, зокрема і моє; але велич пізнання життя у поезії — а отже, і велич твоя, Верґілію, — в тому, щоб, як я вже сказав, охопити життя в одному-єдиному твориві, в одному-єдиному помислі, в одному-єдиному баченні.

Писати, писати про все, що чиниться всередині і зовні… Але що це дало? Нічого…

— Ох, Авґусте, колись я також гадав, що завдання поета — саме у цьому, в пізнанні… Тож моя творчість і стала шуканням пізнання, але не пізнанням, не самим пізнанням…

— Тоді мені знов доведеться спитати у тебе, Верґілію: до якої ж мети, до чого ти прагнув зі своєю поезією, коли не до пізнання життя?

— До пізнання смерти.

Це було наче осяяння, наче здогад, наче просвітлення, як ото впізнаєш що-небудь, повернувшись додому, і сказав він це притьмом, наче вражений таким просвітленням.