Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Послухай, Верґілію, виносити присуд такий ти втратив право давно вже, років десять чи й більше тому. Тоді ти поділився зі мною наміром написати свою «Енеїду», і пригадай, як щиро, як радо усі ми, кого ти втаємничив у свої плани, схвалили твій замисел. Згодом, у роки наступні, ти читав нам вірша за віршем зі своєї поеми, й коли тебе навіть охоплював розпач перед величністю власного задуму, перед могуттю майбутнього звершення — а скільки разів це було! — тоді ти підносився духом, бо бачив, як захоплено стежили ми (та хіба тільки ми? Весь римський народ!) за твоїми трудами; не забувай, що велика частина творіння твого вже відома загалу, римський народ уже знає про «Енеїду», про цю поему, що підносить його на щит слави так високо, як ще не підносила жодна інша поема, і римський народ має повне — повне і незаперечне — право дістати в дарунок її вже завершену. Вона — не твоє вже творіння, вона — наше спільне творіння, авжеж, у цьому сенсі ми рук і душі докладали до нього усі, й воно не в останню чергу — творіння римського народу і його величі.

Світло довкола потьмяніло ще дужче; здавалося, наближається сонячне затемнення.

— Я виявляв свою слабкість: я показував ще незавершене; то було марнославне бажання митця сподобатись публіці. Але був то і вияв моєї любови до тебе, Октавіане, це вона спонукала мене до тих кроків.

В очах імператора промайнуло щось фамільярно-довірче, ота його добре знайома, майже хлопчача лукавинка:

— Кажеш, поема твоя недосконала? І незавершена? Отже, ти міг би — чи мав би — її допрацювати?

— Саме так.

— Щойно мені було соромно за свою нікудишню пам’ять, але дозволь тепер стати на захист власної чести… Я хочу тобі нагадати кілька твоїх рядків.

У ньому прокинулось дрібне і підступне, але воднораз і також по-хлопчачому дружнє бажання, щоб Цезар сів у калюжу й на цей раз, та наступної миті — ох, марнославство поета! — в душі ворухнулася і нетерпляча, спрагла хвали цікавість:

— І які ж це рядки, Октавіане?

І владар Риму, цей повелитель світу, підніс пальця і, ним задаючи собі ритм і легенько відбиваючи такт ногою, сам, особисто продекламував:

— «Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;

Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;

Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння

Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих».

Піднесений палець, що задавав щойно ритм, застиг, немовби іще раз хотів нагадати про той урок, який належало винести із цього вірша й запам’ятати назавжди.

— То що, попався у власні тенета, Верґілію?

Це був, звісно, натяк на малозначущість суто мистецької штуки, прозорий, далебі, натяк на її просто нікчемну малозначущість супроти високої місії Риму — прозорий, тільки дешевий аж надто, і зважати на нього було тут не варто.