Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Марк Віпсаній Агріппа… Похмуре і мудре обличчя бувалого воїна, могутня і владна простацька постава — усе це зненацька виразно постало в уяві, і немовби почувся чийсь голос — може, то був голос раба? — який шепотів, що виснажлива пристрасть такого життя, повного прагнення влади, скоро сама себе виснажить, що життя це погасне раніше, ніж життя Авґуста. Щоправда, сам Авґуст про це не хотів, певна річ, навіть слухати, він бажав чути інше.

— Ти молодий іще й сам, Октавіане, і маєш синів — навіть, можливо, іще й ненароджених; рід твій житиме.

Стомлений порух рукою — така була відповідь.

І знову запала мовчанка і тиша. Авґуст стояв край вікна, дуже худий і стрункий, смертний у смертному тілі; руки, ноги — все нарізно, все загорнене в тоґу; таким він стояв у потоці зустрічного світла знадвору: худа людська постать з навкісними складками тоґи на спині, і чи було там що-небудь і спереду, а тим більш осіянне обличчя, тим більш осіянний погляд, — про це тепер важко було вже сказати, та ще важче про те, на що Цезар ото видивлявся. А втім, чи не стояв щойно там, на тому самому місці, біля вікна, Алексіс? Ну звичайно, звичайно ж, то був Алексіс, худенький хлопчина, зворушливо гарний, майже син — син, чию долю, що лишень починалась, лишень розпускалась, він був надумав узяти на себе й хотів опікуватися ним не просто як батько, ні, а і як мати, що опікується рідним дитям; син, що з нього він, як справжній батько, все ж таки виліпив подобу самого себе. Алексіс стояв, відвернувшись, так ніби все ще таїв образу за те, що він непрохано втрутився у його долю і збив із пуття його; та водночас хлопчик, про образу вже ніби й забувши, линув на мріях до краєвиду замріяного, до мрійливого сонця, увитого квітами, до мрійливого спокою, ароматом лавровим напоєного, і це саме для нього, вродливого хлопчика, вели хоровод сатири, сп’янілі від пахощів нив, одурманені співом флояр, це задля нього розкривсь краєвид, ніжно зворушений тим хороводом, і влад хороводові навіть дуби загойдали своїми могутніми кронами; і все це вершилося задля вродливого хлопчика, від краю до краю вершився цей вселенський танок пожадань усього сущого, і відкривалося зорові все, що від нього ховалось, відкривалося зорові все, що його уникало, все спліталось в єдину вселенську видимість завдяки неспинно-взаємному перетіканню жадань, що пізнанням виповнювались і в трепетнім плині своєму поймали усе недоступне й доступне зору, щоб утілити все у знайомому образі; так, жаданням пізнати охоплений, сам жаданням охоплений, стояв там Алексіс, і позаяк він прибрав уже образу, то образом стало й усе доокола, стало знайомою єдністю, і полудень з вечором злились у вселенському світлобутті, тільки все це зненацька пощезло, і навіть далекі-далекі пасма ще сонних від ночі пагорбів розтанули, стали порожнім місцем, поглинуті загальною порожнечею краєвиду, яка німотно-убогим плетивом ліній, затверділих, аж майже різких, вписалась у гнилувато-приблякле світло дедалі повнішого затемнення сонця; дедалі тьмавішими робилися барви квітів, у світлі, сухому, мов папір обгорілий, тоґа на Цезарі з пурпурової стала фіолетово-чорною, ніщо не трималося купи, все втрачало зв’язки і просто-таки розпадалося — розпадалося через сувору свою однозначність, яку навівала ота худа постать побіля вікна, розпадалося через суворість її, черствість і різкість; сливе нереальна ця однозначність була попри свою очевидність і видимість, і все, що є людського, ох, навіть звичайні взаємини ставали, здавалося, жертвою однозначности, цієї поверхні, загадково завислої, що нічого вже не прикривала, бо навдивовижу неплотська, навдивовижу чужа всім жаданням, навдивовижу твереза, міцна, аж туга нитка тримала зв’язок із тією закляклою там, край вікна, крихкотілою постаттю, і був цей зв’язок, коли всі вже зв’язки розпалися, напрочуд нерозривний. У спохмурнілій бляклості все довкола застигло, завмер навіть пташиний щебет; ох, ніколи вже сон не повернеться! Але Плотія, до нього зі сну нахилившись низенько-низенько (він навіть відчув її подих), пролебеділа тихесенько — і було то, немов таїни передвістя: «Не тужи так за ним, я ж бо тебе не покину і в будучині неспіваній; з минулим тебе вже ніщо не пов’язує, йди, йди до мене, коханий». Так шепотіла вона, немовби своїм шепотінням хотіла вдихнути, крім слів, у бляклий, безживний, але ще відчутний світ живу ніжність спокійного сну; так шепотіла вона у вселенську застиглість, щоб відшепотітися й тихо принишкнути, ніби цей клопіт забрав їй усю її кволу снагу. Надовго запала тиша; чоловік край вікна — той, що ім’ям всіх богів владарював над світом, той, крихкотілий намісник богів на землі, — не відводив очей від уже тьмяного й щодалі тьмянішого краєвиду, від того громаддя дахів і ліній; тиша і спокій панували довкола, та це вже не був той сон, це вже не був той спокій і мир, який досі незримо витав тут; це був непохитно-суворий мир Авґуста, і тільки лаврова духмяність, що сонним подихом усе ще стелилася в цьому покої, лишалась нагадуванням про ніжну й немерхлу царину квітів, на окрайку якої, вже майже черствий і суворий, стояв — і стоїть — лавр.

Несподівано різко, дуже різко Авґуст повернув назад голову.

— Вернімось до справи, Верґілію… Чому ти надумав свою «Енеїду» знищити?

Зненацька застало його це запитання, ох, зненацька, і першої миті він навіть не знав, що сказати.

— Ти щось казав про недосконалості; хай і так, хоч сам я у них і не вірю. Одначе в поезії немає такої недосконалости, здолати яку не до снаги Верґілію… Отже, це були просто відмовки.

— Я не досяг своєї мети.

— Мені це пояснення також нічого не каже… То яка ж, яка в тебе мета?

Різке, дуже різке і пряме було це запитання; Авґуст знов підійшов до його ложа, він скидався тепер на суворого, немилосердого батька, і просто дивно, дуже дивно було, що перед ним закрадався у душу ляк — не лише через їхню різницю у віці (адже вона, як-не-як, таки була), а скоріш через те, що кожен, хто знав Авґуста, вже давно мав би звикнути до цієї його різкої манери допитувати, — звикнути так, щоб її не боятися. Ляк викликала, мабуть, уже сама незаперечна правомірність запитання; хто не знає, як відповісти на нього, того охоплює ляк. Далебі, де шукати мету? Її не знайти, вона також розвіялась під гнітом нестерпним цієї хвилини! Ох, де ж та мета? О Плотіє, подай свій провісний голос! Назви ж ту мету!

І озвалася Плотія, і пролунали слова її так, ніби спогад:

— Я несу твою долю; і мета твоя — у моєму знанні.

Тоді Авґуст — він, коли прагнув чогось домогтися, й це любив часто робити у своїх допитах — знов перейшов на свій звичний, звабливо-люб’язний тон, який йому так пасував:

— Цілей багато, Верґілію; їх у мене й самого таки чималенько, і з-поміж них твоя дружба — далебі, не на останньому місці, бо я хочу зажити ще й слави, що був колись другом самого Верґілія… Одначе зізнайся нарешті: яку ж то жахливу мету ти забрав собі в голову, що вона породила таке несосвітенне рішення?..

І знов лихоманка нагадала про себе; він відчував її межи гарячими пальцями; ще й так тиснув перстень… І все ж відповісти таки доведеться.

— Яку я мету?.. Знання, істину… Усі цілі там… У пізнанні…

— І ти гадаєш, що цієї мети не досяг.

— Її не досягне ніхто.

— Виходить… ти сам себе і заперечуєш; тоді важко збагнути, навіщо і далі терзати отак собі душу… Смертним не все до снаги.