Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Ледве помітний, якийсь непритомний усміх на мить провістив байдужу готовність до згоди:

— Так воно, може, і є…

— Певна річ, так воно й є. Лише із глибокого сенсу смерти випливає незміряний сенс життя.

— То ось як, виходить, слід мету розуміти твоєї поезії? Таку ти мету собі ставиш?

— Якщо те, що творив я, була справжня поезія, то саме її я і ставив собі за мету, бо до такої мети завше і прагне справжня поезія; якби це було не так, якби щось нездоланне не спонукало нас кожною думкою, кожною мрією підступати наосліп до смерти, — якби не ця страхітлива принука наближатись до смерти, то в нас не було б і поетів-трагіків, не було б і Есхіла!

— А народ, я гадаю, цілі поезії уявляє інакше. Він шукає красу в ній, він шукає в ній мудрість.

— Усе це — омана, позлітка, майже нічого не вартий доважок; звісно, народові, може, й здається, немовби в поезії він лише це і шукає. Та насправді народ відчуває, що лежить за поезією, він відчуває суть її, бо саме в цій суті — не що інше, як мета самого життя.

— І ти цієї мети не досяг?

— Не досяг.

Авґуст, провівши рукою по чубу й чолу, так ніби щойно прокинувсь і з думками збирається, мовив:

— «Енеїду» я знаю, тож не виставляй її у фальшивому світлі; в ній смерть виступає в усіх іпостасях, ба більше — в поемі ти навіть спустився услід за смертю під землю, у царство тіней.

Ні, цей чоловік не зрозуміє ніколи, що принести поему в жертву — це неминучий обов’язок; він не помітив навіть затемнення сонця, не відчув, як захиталась, немовби на Посейдонових хвилях, земля під ногами, і не втямки йому, що на землі наближається геєна вогненна, яку, далебі, усе це так вочевидь провіщає; він не здогадується, що недалеко вже крах творіння, й ніколи вже він не погодиться принести що-небудь у жертву — й не лише «Енеїду», — щоб не спинилося сонце і не спинилися зорі на денних своїх і нічних шляхах, щоб не було вже затемнень, щоб вічним творіння лишалось і щоб смерть обернулась на нове народження, на воскресле творіння.

Еней услід за смертю зійшов до підземного царства тіней і повернувся з порожніми руками, сам — лише порожній символ, що не втілює ні порятунку, ні істини, ні істинної реальности, тож відвага Енеєва була така сама даремна, як відвага бідняги Орфея, хоч під землю спускався Еней, на відміну від цього, не заради коханої, а заради старого законника, рідного батька… Так, забракло героєві моці спускатись у ще глибші глибини, і ось настав час жертвопринесення — час самому йому разом з поемою сходити в безодню ніщоти, щоб звідти постала реальність смерти, розтрощивши порожній символ.

— Авґусте, я лиш оточував смерть щільним муром із символів; але смерть набагато хитріша, аніж поезія, ніж її символи й образи, смерть від них вислизає… Символи — то не пізнання, о ні, символи йдуть за пізнанням; щоправда, часом вони його й випереджають, як недозволене й недосконале уявлення, до послуг якого вдаються лиш пустопорожні слова, й тоді символи, замість пускати коріння в пізнанні, перед ним зупиняються і заслонять собою його, мовби темною ширмою…

— Здається мені, алегорії й символи притаманні всіляким мистецтвам, а отже, й мистецтву Есхіла; кожне мистецтво — це символ… Чи не так, мій Верґілію?

Це заперечення було, певна річ, досить слушне.

— Ми ж бо не маємо іншого способу себе виражати; у мистецтві існують лише алегорії й символи…

— І смерть, кажеш ти, вислизає від символів.

— Авжеж… Уся наша мова — то алегорії й символи, і мистецтво — те саме, і навіть діла наші — це алегорії й символи… пізнання шляхом алегорій і символів… чи воно має бути таким… чи таким хоче бути…

— Гаразд, тоді це точнісінько так, як Есхіла, стосується, звісно, й мене. — Авґуст нарешті всміхнувся. — Ми ж бо зійшлися на думці, що влада — це також мистецтво, мистецтво римлянина.