Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Що ж, можна назвати це, мабуть, і так.

— Коментар Верґілія до його власного творива! Хто ж бо схоче таке проґавити! Тоді не обійтися нам і без Мецената, адже в таких справах він бере щонайдіяльнішу участь. Отже, у Римі ти з нами поділишся своїми думками, а ми посадимо писаря-раба, щоб він записав твій виступ…

— У Римі?!.

Навіть дивно подумати, що Рима йому вже ніколи не бачити! А втім, де той Рим? І де вже він сам? Де він лежить? Якщо це — Брундизій, то де міські вулиці? Чи не біжать вони просто в нікуди, звиваючись, одна з одною переплітаючись, перетинаючи вулиці Рима й Атен, вулиці решти всіх міст на світі? Двері, і вікна, і стіни — все переходить із місця на місце, все між собою неспинно міняється і переміняється, краєвид за вікном і там далі, на обрії — все розпливається, тане, і видно один лиш міський краєвид, одну лиш єдину картину: позбавлена тіней земля, і катма й натяку на сторони світу, і де тепер схід той — хтозна.

— Ну звісно, мій любий Верґілію, Рим нас очікує, — відповів Цезар. — Невдовзі мені час від’їздити, а днів за кілька і ти, ставши на ноги і повен здоров’я, вирушиш услід за мною… А поки що маєш подбати не тільки про те, щоб скоріше одужати, а й про свій манускрипт; ні з тобою, ні з ним не повинна вчинитись ніяка біда, ви нам потрібні обоє, і тобі, я гадаю, не важко мені це пообіцяти, коли я прошу тебе. Ти поруку даєш мені за себе самого і за манускрипт… А до речі, де ти його зберігаєш? Чи не отам? — І, вже зібравшись піти, він показав, мов між іншим, а насправді з прихованим наміром, на скриньку із манускриптом.

О, це була вже вимога, справжня вимога, і, схоже, вона не лишала ніякого вибору.

— Я повинен тобі це пообіцяти?!

— З багатьох частин «Енеїди» ще навіть не зроблено копії… Я маю застерегти тебе від необачних кроків, які ти замислив, і зберегти поему. Можливо, звичайно, що своїми поясненнями ти переконаєш мене, переконаєш усіх нас у тому, що твої наміри слушні; одначе, як той казав, скорий поспіх — людям посміх, і спершу ми хочемо почути твої пояснення. А якщо ти не відчуваєш у собі достатньо рішучости, щоб пообіцяти мені те, про що я прошу, то я задля певности охоче заберу зараз скриньку з собою, і вона зачекає на тебе у Римі.

— Октавіане… манускрипт я віддати не можу!

— Любий Верґілію, мені дуже боляче бачити, який ти розгублений, одначе повір: у тебе це — просто якась невідчепна ідея; на те, щоб отак розгубитися, жодних причин немає, як немає у тебе причин і на те, щоби власне творіння знищити…

Цезар стояв тепер біля самого ложа й говорив м’яким голосом.

— Ох, Октавіане… я вже помираю, а про смерть так нічого й не знаю.

Звідкись іздалеку озвалася Плотія: «Для самітника смерть — таємниця, смерть пізнають лиш удвох».

Авґуст випростав руку і взяв його кволу долоню.

— Думки в тебе, любий Верґілію, похмурі і зайві.

— Їх не прогнати, та й не маю я права їх проганяти.

— У тебе ще досить часу, щоб довідатись більше про смерть; боги тобі в цьому поможуть…

Багато чого колихалось довкола, багато чого оберталося одне на одне, вся п’ятірня Авґуста лежала в його долоні, «я» схилилось до «я», та тримав він не Плотії руку; перед смертю нема ні короткого часу, ні довгого, але найостанніша мить, та, що пізнання дарує, хай довше триває, ніж усе проминуле життя. І мовила Плотія: «Час не владний над нашим союзом, час не владний над нашим знанням».

— Поема…

— Кажи далі, Верґілію… — Голос лунав так само м’яко.