Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Знищ поему, довір свою долю мені; нас чекає кохання.

Знищити згортки, кохати Плотію, бути другові другом… Навдивовижу вимогливо, знов і знов поставали спокуси, але місця для Плотії серед них не було.

— Ох, Авґусте, я роблю це задля нашої дружби; не терзай мого серця.

— Задля дружби?.. Ти кажеш так, ніби ми, твої друзі, не гідні твого дарунку.

Цезар перемовлявся з ним, майже не розмикаючи губ, хоч мав цілковиту владу, та й, безперечно, намір, просто забрати поему, і Плотія стихла, немовби очікуючи, чим завершиться ця бесіда. Кам’яною стіною, несхитною, щільною, грізною, поставало довкола буття, і хоч подіям оцим диктував свою волю Авґуст, від того, як вони тут повернуться, залежала і його власна доля.

— Ох, Авґусте, скоріш це моя «Енеїда», скоріш це я сам негідний дорогих моїх друзів. Та не хотілося б, щоб ти знов попрікав мене фальшивою скромністю; так, я знаю, що «Енеїда» — велика поема, хоч поряд з піснями Гомера вона — просто мізерія.

— Коли вже ти це визнаєш, то, певна річ, не заперечиш, що твій намір поему знищити — просто злочинний.

— Те, що діється з волі богів, — не злочин.

— Не викручуйсь, Верґілію; хто кривить душею, той завжди посилається на волю богів. Та я, я ще ніколи не чув, щоб вони наказали понищити громадське надбання.

— Ох, Цезаре, те, що творіння моє ти підносиш на таку височінь, до надбання громадського, — для мене неабияка честь, та дозволь зауважити, що поему писав я не лише задля публіки, а найперш — задля себе самого, і якраз ця потреба й була потаємним її рушієм; поема — творіння моє, тож моє право і мій обов’язок — розпоряджатися нею відповідно до цієї потреби, бо її мені продиктували боги.

— Тоді я, зі свого боку, — чи маю я право на поталу віддати Єгипет? Чи маю я право виводити військо з Германії? Чи маю я право знову відкрити кордони перед парфянами? Чи маю я право знов поступитися миром і спокоєм Риму? Чи маю я право на все це? Ні, я на це права не маю, і навіть якби я дістав повеління таке від богів, я права не мав би сповняти його, хоч мир це і мій, хоч виборов я його, хоч він — творіння моє…

Таке порівняння кульгало, адже бойові перемоги — то спільні творіння і Цезаря, й усього народу та війська Риму, тоді як поема — це чин одинця. Та незалежно від того, суперечливе це порівняння чи ні, а проте вже самою своєю присутністю Цезар усував усі суперечності.

— Мірило творіння твого — це благо держави, мірило мого — художня довершеність.

Художня довершеність… Милий серцю обов’язок творення, який не лишає вибору й сягає за межі усього людського й земного!

— Не бачу різниці. Мистецьке творіння теж має служити загальному благу, а отже, й державі; а держава — сама витвір мистецтва в руках того одного, хто має її розбудувати.

На обличчі у Цезаря відбилася втома і навіть тривога, його не цікавили роздуми про мистецтво і творчість, тож на своєму стояти було, певна річ, нерозумно.

— Навіть якщо і вважати державу одним із мистецьких витворів, то він — з тих, що незмінно у русі й надається постійному удосконаленню, тоді як творіння поезії, один раз завершене, немов залягає в самому собі на спочинок, тож творець не повинен згортати руки, допоки не досяг досконалости; він має вносити зміни, усувати слабкіші місця, бо в нього таке призначення, і він мусить йому слугувати, ризикуючи навіть занапастити усе творіння. Мірило тут лише одне: мета й замисел цього творіння; лише мета його визначить те, що має право зостатись, а що гідне того, щоб його знищити; воістину, від мети все залежить, а не від того, яку вкладено працю, й поет…

Авґуст нетерпляче урвав його:

— Ніхто ж бо і не заперечує права поета удосконалювати чи навіть викреслювати слабкіші місця, але ніхто тобі і не повірить, що вся твоя творчість недосконала…

— Вона таки недосконала.