Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Так, Авґусте, там так і написано, ти процитував цілком правильно, це — слова Анхіза.

— А хіба вони воднораз і не твої?

— Я не маю чого проти них заперечити.

— Вони бездоганні.

— Навіть коли це і так, то вони — ще не вся поема.

— Це не має ніякого значення. Не знаю, в яких таких недосконалостях ти звинувачуєш решту поеми, але ж сам ти вже визнав, що наш римський дух стоїть вище від несуттєвих недоліків форми, а про інші якісь недоліки тут шкода й мови… Уся штука в тому, що твоя «Енеїда» — це сам римський дух, а не якісь там віршики-забавки… Так, твоя «Енеїда» — це втілення римського духу, вона просто чудова!

Та хіба Цезар що-небудь знав про недосконалість справдешню?! Чи він хоч здогадувався про глибоченні оті суперечності, в полоні яких усе наше життя й тим більше — мистецтво? Що означають для нього оті «віршики-забавки»? Що він узагалі в цьому тямить?! І хоч він і назвав «Енеїду» чудовою, хоч він і потішив цим автора — о, хто ж бо проти почути таку похвалу! — похвала ця нічого не варта, бо хто не свідомий очевидних недоліків, той нічого не знає і про оту заповітну чудовість поезії!

— Ох, Авґусте, недосконалість ховається глибше, ніж хтось собі це уявляє.

Цезар пустив зауваження це повз вуха.

— Творіння твоє — це сам Рим, і тому воно — власність римлян, усього народу, всієї держави, якій ти слугуєш і якій слугувати повинні усі ми… Тільки те, чого ми не звершили, належить лиш нам та ще, може, те, що звершили не так і що не збулося; але те, що таки уже звершено, належить усім, цілому світу належить.

— Цезаре, поема моя, — це якраз те, що не звершено; страшно сказати, але це таки правда, а ніхто мені в цьому вірить!

І знов щось знайоме, фамільярно-довірче промайнуло на непроникнім обличчі, але цього разу ще й з відтінком зверхности.

— Ми всі добре знаємо про твої сумніви й відчай, Верґілію, тож і не дивно, що нині, коли ти занедужав і зліг, вони дошкуляють тобі іще дужче; але ти ще й хитруєш, ти користаєшся з них задля якихось своїх потаємних — принаймні наразі для мене — намірів…

— Це не ті сумніви, про які ти, Октавіане, думаєш і від яких ти справді так часто мене рятував; це не відчай через щось нездоланне й нездолане… Ні, я озираюсь на прожите життя і бачу там те, чого не вдалося звершити.

— З цим доведеться змиритись, Верґілію… У людському житті, у творінні людському завжди полишаються приховані рештки незвершеного. Доля така нам судилась усім, — сумно промовив Цезар.

— Творіння твоє набуватиме удосконалення вічно; справу твою за твоїм замислом продовжать твої спадкоємці. А справу мою не продовжить ніхто.

— Бути моїм спадкоємцем я б довірив Агріппі… Та він уже надто старий; а то б кращого і не знайти.

І Цезар, ніби раптом згадавши про щось невідкладне, підвівся й ступив до вікна, щоб за ним, як здавалося, у краєвиді далекому пошукати очима розради і втіхи.

Люди приходять і йдуть, одні одних міняючи, кануть за ними у безвість їхні тлінні тіла, лиш пізнанню нема кінця-краю, воно плине у даль неозору, назустріч спітканню обітованому.

— Агріппа вже скоро прибуде сюди, — сказав Авґуст і перевів погляд униз, на вулицю, де мав з’явитись Агріппа.