Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

— Це ти, Октавіане Авґусте, через своїх лікарів змусив мене так негоже повестися, але ти ж таки своїм візитом за це мене й винагородив.

— Відколи зійшов я на берег, це мені вперше трапилась вільна хвилинка, і я радий, що можу присвятити її тобі. У Брундизію завше таланило й самому мені, і близьким моїм.

— У Брундизію ти, дев’ятнадцятирічний юнак, як прибув з Аполлонії, став спадкоємцем свого богорівного батька; у Брундизію ти склав угоду із супротивниками, яка і відкрила дорогу тобі до твого благословенного владарювання. Ті події відділяли якихось п’ять років, я пам’ятаю.

— Це ті самі п’ять років, що відділяли твого «Комара» від твоїх «Буколік». «Комара» ти присвятив мені, «Буколіки» — Азінію Полліону. Виходить, йому поталанило більше, щоправда, він цього і заслужив, так само, як і Меценат заслужив, щоб «Георгіки» ти присвятив йому, адже без обох них Брундизійську угоду навряд чи пощастило б укласти так вигідно.

Що означала ота ледь помітна усмішка, з якою до нього звертався Цезар? Чому він згадав про посвяти? Цезар ніколи не кидав слова просто так, без наміру й значення; тож краще увагу його відвернути од віршів.

— Із Брундизія вирушив ти до Греції, у похід на Антонія; якби ми повернулись були всього-на-всього тижнів на два раніше, то річницю своєї звитяги при Актії ти святкував би вже тут, де вона починалася.

— «На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські…» Адже десь так ти написав про це у своїй «Енеїді»? Я правильно процитував?

— Цілком. Пам’ять твоя гідна подиву.

Ні, не щастило відвернути увагу Цезаря від «Енеїди».

— Не багато на світі речей, таких дорогих моїй пам’яті. До речі, коли ж це ти дав прочитати мені перший начерк свого знаменитого епосу — чи не відразу по тому, як я повернувся з Єгипту?

— Так, саме тоді.

— І в центрі поеми, далебі у її серцевині, на вершині її — в центрі щита, цього творіння богів, яке ти подарував Енеєві, ти змалював битву при Актії.

— Авжеж, саме так я й зробив. Бо день тої битви при Актії приніс перемогу римському духу й моралі його над темними силами Сходу, перемогу над темною відхланню, в полоні якої ледь не опинився був Рим. То була твоя перемога, Авґусте.

— Ти пам’ятаєш те місце дослівно?

— Де там! Пам’ять моя — не рівня твоїй.

Ох, шкода було й сумніватися: Авґустів погляд вочевидь був прикутий до скриньки із манускриптом, імператор не зводив із неї очей; ні, сумніватися годі: він прийшов, щоб відібрати у нього поему!

А Цезар усе усміхався і тішивсь його переляком:

— Як, невже так погано ти знаєш своє ж таки, власне творіння?!

— Того місця я не пригадую.

— То мені доведеться іще раз напружити пам’ять; сподіваюсь, мені пощастить пригадати.