Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

яка неминуща лише у повторенні, й тому

цю досконалість примарну знову і знову

потрібно відшукувати,

так відкривається людям гра самого мистецтва, цього слуги краси,

відкривається відчай його і відчайдушні потуги

зі звуків, зі слів, із каміння, із фарб —

з буття тлінного щось нетлінне вчинити,

щоб сподіяний простір

віки пережив

як красою позначений пам’ятник для поколінь прийдешніх;

просторотворче мистецтво у кожному образі,

безсмертність у просторі, а не в людині,

і тому не зростає вона і не розвивається,

творити приречена лиш досконалість, що не зростає, а тільки повторюється, що повік не досягне самої себе, і в своєму зростанні що досконаліша, то відчайдушніша,

о мистецтво, приречене вічно вертатися до джерел у самому собі,

і тому черстве,

черстве до людських страждань, бо для нього вони — лише тлінне буття, лише звук, лише слово, чи камінь, чи колір —

засіб шукати красу і відкривати красу

у невпиннім повторенні;

і відкривається людям краса як жорстокість,