Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

знов обернувшись на око зірке, яке далину пронизує,

мов ото глибочінь відкриває вже нову причетність,

що, від пізнання й запитання вільна, дістає

давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,

зректись відрізняти добро від зла,

втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,

ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб

негідне і гідне, нещастя і щастя,

жорстокість і ласка, смерть і життя,

незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає

відмінностей,

в узах краси нерозривно злютовану,

зором душевним осяяну і зігріту,

й тому це — мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,

демонічно усе поглинає,

всеосяжна її рівновага правічна,

але тому це — й вороття в добожественний хаос,

тому це — спомин людини про те, що сподіялось

ще до її передзнання,

спомин про те добожественне світу становлення,